Читати книгу - "Пастка-22"

для пінг-понгу, тільки що з ногами. Данбар пильно чатував на неї, готовий накинутись, мов яструб, але вона вчасно згадала про нього і відскочила вбік. Данбар промахнувся і, перелетівши повз неї через ліжко, з важким, голосним тріском приземлився на підлозі й знепритомнів.

Він очуняв на підлозі з розквашеним носом і тим самісіньким нестерпним головним болем, який він досі симулював. У палаті стояв страшний галас. Сестра Дакет заливалась слізьми, а Йосаріан, примостившись поруч із нею на краєчку ліжка, винувато її втішав. Розгніваний полковник, начальник шпиталю, волав на Йосаріана, що не дозволить своїм пацієнтам чіплятися з непристойними вільностями до своїх медсестер.

— Чого ви до нього причепились? — жалісливо спитав Данбар з підлоги, кривлячись від болю в скронях, що пульсував від звуків його власного голосу. — Він нічого такого не зробив.

— Я про вас кажу! — гаркнув на весь голос худий, статечний полковник. — І вас покарають за скоєне.

— Чого ви до нього причепились? — вигукнув Йосаріан. — Він лише гепнувся головою об підлогу.

— І про вас також кажу! — заявив полковник, люто обертаючись до Йосаріана. — Ви ще пошкодуєте, що хапали сестру Дакет за груди.

— Я не хапав сестри Дакет за груди, — відказав Йосаріан.

— Це я схопив її за груди, — сказав Данбар.

— Ви що, обидва подуріли? — пронизливо крикнув зблідлий лікар, задкуючи до дверей.

— Так, він справді псих, лікарю, — запевнив його Данбар. — Щоночі йому сниться, ніби він тримає в руках живу рибу.

Полковник застиг на місці, елегантно скривившись від здивування й відрази, і в палаті запала тиша.

— Що йому сниться? — перепитав він.

— Йому сниться, ніби він тримає в руках живу рибу.

— Яку рибу? — суворо спитав лікар Йосаріана.

— Не знаю, — відповів Йосаріан. — Я не розрізняю риб.

— В якій руці ви її тримаєте?

— Це залежить, — відповів Йосаріан.

— Це залежить від риби, — додав Данбар послужливо.

Полковник обернувся й підозріливо вирячився на Данбара.

— Справді? А звідки ви стільки про це знаєте?

— Бо я з’являюся в тих снах, — відповів Данбар без тіні посмішки.

Полковник розгублено почервонів. Він втупився в обох приятелів з холодною, затятою образою.

— Встаньте з підлоги й лягайте в ліжко, — наказав він Данбарові крізь стиснуті губи. — І щоб я більше не чув про цей сон від жодного з вас. У мене в штаті є спеціаліст, який вислуховує отакі бридкі нісенітниці, як ваша.

— А чому, на вашу думку, — вкрадливо посміхаючись, обережно спитав майор Сандерсон, коренастий штатний психіатр, до якого полковник скерував Йосаріана, — полковник Ферредж вважає ваш сон бридким?

Йосаріан чемно відповів:

— Мабуть, є щось бридке або в моєму сні, або в полковникові Ферреджі.

— Прекрасно сказано, — похвалив майор Сандерсон у скрипучих солдатських черевиках і з чорною, як сажа, щіткою волосся на голові. — Не знаю чому, — звірився він, — але полковник Ферредж завжди нагадує мені морську чайку. Розумієте, він не дуже вірить у психіатрію.

— А ви не любите морських чайок? — спитав Йосаріан.

— Ні, не дуже, — зізнався майор Сандерсон, різко, нервово засміявшись, і заходився любовно погладжувати своє відвисле подвійне підборіддя, немовби там була довга борідка. — Як на мене, ваш сон чудовий, і я сподіваюсь, він буде часто повторюватися і ми зможемо й далі його обговорювати. Хочете сигарету? — він усміхнувся, коли Йосаріан відмовився. — А чому, на вашу думку, — багатозначно запитав він, — у вас така гостра відраза до сигарети з моїх рук?

— Секунду тому я докурив сигарету. Вона досі тліє у вашій попільничці.

Майор Сандерсон хихикнув.

— Дуже оригінальне пояснення. Але я сподіваюся, ми незабаром знайдемо істинну причину. — Він зав'язав на подвійний бантик шнурок черевика, а тоді взяв зі столу й поклав собі на коліна жовтий блокнот у лінійку. — Ця риба, яку ви бачите вві сні. Поговорімо про неї. Риба завжди та сама, так?

— Не знаю, — відповів Йосаріан. — Я не розрізняю риб.

— Що нагадує вам ця риба?

— Іншу рибу.

— А що нагадує вам та інша риба?

— Іншу рибу.

Майор Сандерсон розчаровано відхилився на спинку крісла.

— Ви любите рибу?

— Не особливо.

— Тоді чому, на вашу думку, у вас така нездорова відраза до риби? — спитав майор Сандерсон переможним тоном.

— Бо вона надто пісна, — відповів Йосаріан. — І надто кістлява.

Майор Сандерсон кивнув з розумінням, усміхнувшись мило і нещиро.

— Дуже цікаве пояснення. Але ми незабаром знайдемо істинну причину, я сподіваюсь. А та риба вам подобається? Та, яку ви тримаєте в руці?

— Вона також не викликає в мене ніяких почуттів.

— Значить, не подобається? Відчуваєте до неї якусь ворожість або агресію?

— Ні, анітрохи. Насправді, риба мені радше подобається.

— Отже, подобається.

— О, ні. Вона не викликає в мене жодних почуттів.

— Але щойно ви сказали, що вона вам подобається. А тепер кажете, що не маєте до неї жодних почуттів. Я підловив вас на суперечності. Хіба не бачите?

— Так, сер. Гадаю, ви підловили мене на суперечності.

Товстим чорним олівцем майор Сандерсон гордо вивів у своєму блокноті: «Суперечність».

— А чому, на вашу думку, — продовжив він, дописавши, і підвів очі, — ви висловили ці два суперечливих твердження щодо вашої емоційної реакції на рибу?

— Мабуть, у мене до неї амбівалентне ставлення.

Майор Сандерсон скочив на рівні ноги від радощів, почувши слова «амбівалентне ставлення».

— То ви все розумієте! — вигукнув він, в екстазі заламуючи руки. — Ох, ви навіть не уявляєте собі, яким самотнім я тут почуваюсь: щодня розмовляю з пацієнтами, які нічого не тямлять у психіатрії, намагаюсь лікувати людей, яким байдуже до мене і до моєї роботи! Через це в мене з’явилося жахливе відчуття неповноцінності. — Тінь тривоги промайнула на його обличчі. — Я не можу його позбутись.

— Справді? — спитав Йосаріан, не знаючи, що ще сказати. — Чому ви звинувачуєте себе за прогалини в чиїйсь освіті?

— Це дурість, я знаю, — занепокоєно відповів майор Сандерсон і силувано всміхнувся. — Але мене завжди дуже хвилювало, що про мене думають інші. Я досяг статевої зрілості трохи пізніше за інших хлопців-однолітків, і через це в мене... ну,