Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

Він зарився обличчям в її пурпуровий халат.

Вона зовсім тихо заспівала: «Любов циганська меж не знає…»

І співала доти, аж поки чарівно й солодко не зазвучало: «Остерігайся – я ж тебе кохаю!»

Ернст зірвався на рівні ноги, схопив її в обійми й став цілувати… цілувати… очі, щоки, чоло, червоні вуста, мерехтливу білизну шиї, перламутрові плечі… Її голова відкинулася назад, а спокуслива усмішка заграла на прекрасних вустах. На нього наринула гаряча п’янка пристрасть, сяйво білосніжних плечей осліплювало й п’янило його зір. Аж ось вона простягла до нього чудесні оголені руки, з приглушеним стогоном обійняла його й безтямно зашепотіла слова кохання:

– Хлопчику… хлопчику мій… Серце серця мого… Коханий… Золотий мій…

Її волосся розпустилося й потоком заструменіло на його руку. Він припав до нього обличчям і знову кинувся цілувати Ланну, аж допоки в неї не закрутилася голова. З ледь розтуленими вустами та спраглими очима, у яких палахкотів дивовижний вогонь пристрасті, вона тягнулася до його губ, а тоді із опущеними повіками упивалася його поцілунками, дедалі пристраснішими й палкішими… Аж допоки вона із зітханням висковзнула з його обіймів, опустилася на шкуру білого ведмедя, що вкривала отоманку, й, важко переводячи подих, глянула на нього затуманеним зором.

Ернст весь горів і палав, усі його думки затьмарилися, він здавався собі й королем, і Богом, безмежність розбивалася об його тіло, небеса розверзлися, тисячі факелів запалахкотіли, світи зосередилися в його долонях, а очі вогнем пожирали Ланнине обличчя, наче розпечена лава Везувію.

Пурпуровий халат зсунувся, оголивши м’які округлості її грудей, схованих у білосніжній піні духмяної білизни. Граційні стрункі ноги у шовкових панчохах визирали з-під чудесних каскадів мережива, що ледь прикривали витончені коліна.

Наче паволокою застелило Ернстові зір, і крізь червоний туман він побачив ту дивовижно-спокусливу усмішку, що завжди так вабила його, усмішку, зіткану з гріха, туги й бажання пристрасті, – і, наче крізь шумовиння хвиль, він почув її голос:

– Ходи до мене!

П’янкий пурпуровий дурман пронизав усе його єство, радісно скрикнувши, він кинувся до неї, підхопив на руки й поніс на подушки, що давно вже на них зачекалися.

9

Фріц знову стояв перед дзеркалом… «Дзеркальце, дзеркальце на стіні…» Тепер він кашляв іще дужче, та й у холодний нічний піт кидало його частенько. Але попри невтішні симптоми й наближення зими він усе одно вирішив поїхати до Ростока, до батьків Трікс. Фріц уже написав їм листа й навіть отримав відповідь. Старий пан Берґен увічливо та стримано повідомляв, що через кілька тижнів приїде до Оснабрюка й віддасть усі необхідні розпорядження, щоб облаштувати все для доньки. Але Фріцові цього було замало. Він не хотів матеріального забезпечення для Трікс – так вона незабаром знову збилася б з правильного шляху. Тому він вирішив особисто поїхати до Ростока й обстояти її долю. Ще раз сердечно підбадьоривши Трікс, одного туманного листопадового ранку він поїхав.

Елізабет і Трікс міцно здружилися. З властивою їй легкістю Трікс швидко зблизилася з Елізабет, а та своєю люб’язністю тільки полегшила цей процес.

Елізабет мала багато роботи. Вона днями працювала в дитячій лікарні, й обидві, Елізабет і Трікс, стали для головної медсестри справжньою опорою та радістю. Спокійна доброта Елізабет надавала їй в очах малечі якоїсь святості, і вони всі тягнулися до сестри Елізабет зі зворушливою повагою та любов’ю.

В останні місяці Елізабет стала жіночнішою. Її мила дитячість перетворилася на добродушну жіночність. Одного разу Фріц про неї сказав: «Вона йде своїм шляхом так неймовірно впевнено, наче змогла б пройти ним і з заплющеними очима».

Фрід і Паульхен усе ще так само дражнили одне одного. У Фрідовій душі зародилася тиха прихильність до Елізабет. Але він ані не мав, ані не знав ключа до її серця. У багатьох аспектах вони були надто подібними одне до одного. І вона ставилася до нього як до брата. Паульхен час від часу дивилася на світ відсутнім поглядом. Вона подовгу стояла перед Ернстовим портретом, що досі висів в ательє.

Перші муки молодості…

Фріц побачив це все й одного вечора довго розмовляв із Паульхен, а потім і з Фрідом. Так його доброта допомогла їм упоратися з першими проявами жорстокості життя…

За кілька днів Фріц вернувся. Затаївши подих, Трікс пополудні прибігла до нього:

– Дядьку Фріце… – Вона дивилася на нього переляканими очима.

– Усе гаразд, Трікс.

– О… – сльози градом котилися з її очей.

– Не плакати, Трікс.

– Я й не плачу – це з радості. Нарешті, нарешті я знову відчуваю під ногами землю…

Через деякий час вона заспокоїлася.

– Розкажи мені, дядьку Фріце… Як там… удома? Як… як… здоров’я… моєї мами?

– Вона постарішала, дитино. Передає тобі вітання й просить тебе невдовзі – якомога швидше – до неї приїхати.

Трікс аж стрепенулася.

– Невже це правда… дядьку Фріце?

– Так, дитино моя, правда…

– О мамо… матусю…

Від її квиління Фріцові здавило коло серця, а вона все повторювала:

– Матусенько… добра моя… люба моя… а я… я…

Фріцові на очі накотилися сльози.

– Дядьку Фріце, вчинити так може тільки мати…

– Так… мати. Матері – це найзворушливіше, що існує на землі. Мати – означає прощення і жертовність.

– А батько?

– Спершу він поводився холодно й багато не розпитував. Напевно, це була маска, натягнута переді мною, незнайомцем, а можливо, й перед самим собою. Він сказав, що зрікся тебе і його рішення ніщо змінити не може. Я пригадав йому Христові слова: «Не сім, а сім по сімдесят разів повинен ти пробачити…» Твій батько залишився непохитним або радше здавався таким. Тоді я заговорив про його власну провину: що й він сам винен, бо не старався тебе зрозуміти, оцінював твою поведінку тільки з власної позиції, робив висновки, спираючись тільки на власний світогляд, – і тим самим власноруч кинув тебе в обійми спокусника. Недостатньо тільки любити своїх дітей – їм іще й треба показувати свою любов. Діти – це ніжні квіти, вони прагнуть тепла й ласки, а якщо вони їх не отримують, їхні голівки швидко в’януть і опускаються додолу. Я спитав його, чи він тепер, коли трапилася нагода загладити свою провину, знову хоче накликати на себе заслужені докори, що він кинув тебе напризволяще.