Читати книгу - "Жахослов"

Кіт споглядала привидів, дивуючись, що дитя, яке навіть не бачило світла, тепер мало ось такий вигляд. Тоді вона збагнула, що, мабуть, Мері Джейн могла уявити свою доньку якою завгодно, за власним бажанням створити її ектоплазмічне тіло. Жінка трохи самовпевнено всміхнулася ніби кажучи: «Бачиш? Я досі тут. Я перемогла».

Кіт усміхнулась у відповідь і привітно підвела руку, прощаючись. Мері Джейн взяла дівчинку на руки і пригорнула до себе. Потім безтурботно помахала Кіт і пішла просто крізь огорожу до засніженого парку. Чим далі вона йшла, тим більше її фігурка тьмяніла. Коли вона зовсім зникла з очей, Кіт струснула головою й відійшла від вікна.

Настав час зайнятися справами.

* * *

Анджела Слеттер працює в жанрах темної фантастики й жаху. Вона здобула п’ять премій «Ауреаліс», стала фіналісткою Світової премії фентезі і першою австралійкою, що виграла Британську премію фентезі. Є автором збірок «Дівчина без рук та інші історії», «Закваска та інші історії» і «Біттервудська Біблія та інші оповідання». Очікується публікація видавництвом «Джо Флетчер» її роману «Безсоння» та його продовження «Могильне світло».

Сп

СПУСТОШЕННЯ, – я, сер. 1. Дія за значенням спустошити, спустошувати. // Наслідки, результати цієї дії. 2. Те саме, що спустошеність. Стан морального безсилля, збайдужіння.

Найближча етимологія: спустошений, пустий – р. пустой, біл. пусты, д. – рус. пустъ, п., вер. – луж., ниж. – луж. pusty, ч., слц. pustý, болг., макед. пуст, серб. – хорв. пýст, словен. púst, ст. – слов. поустъ, праслов. Pustъ від poust – споріднене з прус. pausto «дика» (про кішку), paustre «дике місце» і, можливо, з гр. παύω «стримую, приборкую; зупиняю, заспокоюю», лтс. puõsts «пустий, пустинний», запозичений зі слов’янських мов.

Синоніми: (дія) руйнування, нищення, руйнація; (стан душі) спустошеність.

Приклад: «Те відчуття внутрішнього спустошення й абсолютного жаху, який ви відчуваєте, коли щось невидиме проникає у ваше життя…»

Спустошення

Ліза Таттл

Другого жовтня 1881 року чоловік на ім’я Роберт Оґастус Лаурі сидів у своєму будинку на околицях Пафкіпсі, штат Нью-Йорк, і почувався цілком затишно. Хоча і не мав звички «дякувати долі», він чудово усвідомлював, наскільки йому пощастило в житті. І він був задоволений усім, що мав, та водночас вирішив, що не розтринькає свій спадок, а скористається дарованою ним свободою подорожувати, читати й міркувати, щоб зробити власний внесок до скарбниці світового знання. Він збирався написати книгу.

Це не могла бути абияка книга (сучасних популярних письменників і поетів Лаурі глибоко зневажав). Ні, це мав бути видатний науковий твір. Роками, читаючи і розмірковуючи, він сушив голову над вибором найбільш гідної теми. Часом його вабили класики, філософи античних часів, часом – дослідження біблійних текстів, і з кожною прочитаною книжкою й газетою він схильний був коливатися в остаточному виборі.

Цього золотавого осіннього дня, підкріпившись чудовим обідом зі смаженого поросяти під соусом з яблук з власного саду, Лаурі обмислював свою останню ідею, яка стосувалася найсуперечливішої та найскладнішої книги Старого Заповіту. Кілька років він робив записи по Книзі Йова. Тепер же, зрозумівши, що цим записам і їхнім переглядам кінця-краю не буде, він подумував, що час уже припинити вагання і просто писати.

Ухваливши це рішення, він відчув себе напрочуд добре. Аж раптом, в одну мить, усе змінилося. Він зрозумів, що не один. Хтось – щось – з’явилося в кімнаті поряд із ним. Щось, із чим він ніколи в житті не стикався, сиділо в кутку, випромінюючи зло. Щойно Роберт Лаурі збагнув це, як його охопило відчуття безнадії та відчаю. Він не здатен був ворухнутися, наче огидне створіння тримало його в пазурах і повільно витягувало з нього життя.

Нагорі, у своїй спальні (дивно розташованій кімнаті з п’ятьма дверима й без жодних вікон), під час обіднього сну прокинулася Мінні Лаурі, розбуджена раптовим нападом страху. Перелякана, вона скочила з ліжка і, не зупинившись, щоб натягнути корсет чи взути капці, кинулася крізь кімнату Емми на сходову клітку і вниз на перший поверх, уздовж по коридору і вглиб будинку, де вона ривком розчахнула двері до кабінету батька і швидким поглядом окинула кімнату.

Її батько сидів у своєму старому кріслі, та замість того, щоб схилятися над книгами чи розслаблено відкинутись із замисленим виглядом, він сидів прямо, заціпенілий від страху, і не зводив очей з мерзенної істоти, що припала до підлоги в іншому кінці кімнати, в затіненому кутку між вікном і каміном.

І хоча вона не мала для неї імені, Мінні одразу впізнала це зловісне створіння. Ще малою дитиною вона бачила його – чи інше подібне до нього, – коли воно, присівши, ховалося в тіні лісу на межі родинних володінь. Вона пригадала, як, стоячи перед вікном у дитячій, дивилась вниз – на нього. Навіть тоді, не старша за три роки, вона відчула в ньому більшу небезпеку, ніж у гарненьких вогниках, проти яких її завжди застерігали, чи в слинявому скаженому собаці, застреленому на дорозі в неї на очах. І хоча вона знала, що це зло, відчувала до нього більше цікавості, ніж страху. Між ними була скляна панель і цілий простір заднього двору. Вона почувалася безпечно в будинку, поряд з братами, неподалік від матері, яку можна було покликати в будь-який момент, і батька внизу, сама присутність якого наче зводила захисний бар’єр навколо його родини… Ні, тоді вона його не боялася. Але тепер, коли вона бачила цю істоту в будинку, бачила, як заціпенів батько, майже нестерпний жах охопив її.

Вона розтулила рота, щоб закричати, але страх душив її. Потім, хоча вона й прагнула втекти, тривога за батька підштовхнула її вперед, і вона обвила його руками, ховаючи обличчя в нього на грудях, своїм тілом затуляючи зловісну потвору від його очей.

Кілька довгих секунд він не рухався. Він був настільки нерухомий, що, не чуючи і не відчуваючи його дихання, дівчина злякалася, що сталось найгірше. Сльози котилися її обличчям, і вона й надалі стискала батька в обіймах, занадто перелякана, щоб ворушитися – навіть під загрозою смерті. Вона не наважувалася глянути на жахливе створіння, що чаїлося в неї за спиною, сповнюючи кімнату гнітючою атмосферою безнадії. Занадто пізно. Вони були