Читати книгу - "Дітлахи Анансі"

Товстун Чарлі взяв до рук верхню книгу зі стосу. Вона була про італійську архітектуру.

— Він цікавився архітектурою?

— То була його пристрасть. Так.

— Я й не знав.

Пані Гіґґлер знизала плечима і сьорбнула ще кави.

Товстун Чарлі розгорнув книгу і побачив, що на першій сторінці акуратно виведене батькове ім'я. Він згорнув її.

— Я його до пуття не знав. Ніколи.

— Нелегко було знати твого тата. Ми з ним були знайомі скільки, років зо шістдесят? І я його геть не знала.

— Ви, певно, пам'ятаєте його ще хлопчиськом.

Пані Гіґґлер завагалась. Здавалось, вона намагається щось згадати. Тоді дуже тихо відповіла:

— Я пам'ятаю його ще відколи була дівчиськом.

Товстун Чарлі відчув, що варто змінити тему, тому показав на фотографію матері:

— У нього тут мамина фотка.

— Знимкували на кораблику,— ще раз сьорбнула кави пані Гіґґлер.— Ще до того, як з'явився ти. З тих кораблів, де можна було пообідати, а тоді вони відпливали на три милі, за територіальні води, і там грали на гроші. А тоді вертались. Не знаю, чи такі ще є. Мама твоя казала, що там уперше спробувала стейк.

Чарлі спробував уявити собі, якими його батьки були до того, як він з'явився на світ.

— Вродливець він був,— ніби прочитавши його думки, замислено продовжила пані Гіґґлер.— До самого кінця. Від його усмішки дівчата пісяли окропом. І такий чепурун. Усі жінки його любили.

— А ви...? — втім, Товстун Чарлі знав відповідь наперед.

— Хто взагалі ставить такі питання поважній вдові?— стара сьорбнула кави. Товстун Чарлі однаково чекав відповіді.— Ми з ним цілувалися. Дуже-дуже давно, ще до того, як вони познайомилися з твоєю мамою. Він добре цілувався. Я сподівалась, що він задзвонить і знову покличе мене на танці, але він щезнув. Його не було скільки... рік? Чи, може, два? А як він вернувся, то я вже була одружена з паном Гіґґлером, а твій тато привіз твою маму. Десь там на островах її перестрів.

— Ви засмутились?

— Я була одружена,— ще ковток кави.— Та й на нього не можна було гніватися. Навіть ображатись як слід не виходило. І як він дивився на неї — чорт забирай, якби він глянув так хоч раз на мене, я померла б щасливою. Знаєш, я ж оце була одруженою дружкою на їхньому весіллі.

— Я не знав.

Кондиціонер нарешті випустив трохи холодного повітря, але воно все одно відгонило мокрою вівчаркою.

— Думаєте, вони були щасливими?

— Попервах,— стара зважила своє здоровенне термогорнятко в руці, ніби намірювалась ковтнути ще кави, та потім передумала. — Попервах. Але навіть їй не вдалося б надовго втримати його увагу. Йому стільки треба було зробити. У твого тата було дуже багато справ.

Товстун Чарлі намагався зметикувати, жартує пані Гіґґлер чи ні. Він не міг сказати напевно. Зрештою, стара не всміхалась.

— Багато справ? Яких справ? Рибалити з моста? Грати в доміно на ґанку? Чекати на неминуче винайдення караоке? Він не був зайнятим. Я не думаю, що він пропрацював хоча б деньок за весь той час, що я його знав.

— Не слід таке казати про батька!

— Але ж це правда! Він був шматком лайна. Паршивий чоловік і паршивий батько.

— Авжеж, паршивий!— розлютилась пані Гіґґлер.— Але не можна міряти його міркою, якою міряють звичайних чоловіків. Усе ж не забувай, Товстуне Чарлі, твій тато був богом!

— Богом серед людей?

— Та ні, просто богом,— вона сказала це без жодного наголосу, таким буденним і спокійним тоном, ніби повідомляла, що в нього був діабет, або що він був темношкірим.

Товстун Чарлі хотів перевести все на жарт, але в очах пані Гіґґлер було щось таке, що всі жарти раптово вивітрились з голови. Тому він просто м'яко заперечив:

— Він не був богом. Боги особливі. Міфічні. Вони творять дива і всяке таке.

— Це так,— погодилась пані Гіґґлер.— Ми не казали тобі, поки він був живим, але тепер, коли він мертвісінький, це нікому не зашкодить.

— Він не був богом. Він був моїм татом.

— Можна бути і тим, і іншим. Таке трапляється.

На думку Товстуна Чарлі, це почало нагадувати суперечку з божевільною особою. Він усвідомив, що найкраще б йому просто заткнутися, але його рот продовжував діяти самовільно. Просто зараз він говорив таке:

— Слухайте, але ж якби мій тато був богом, у нього були б божественні сили.

— Вони в нього й були. Хоч він і мало до них вдавався. Але він був старим. Зрештою, як, думаєш, йому вдавалося не працювати? Коли йому потрібні були гроші, він грав у лотерею чи їхав до Галендейла і робив ставки на собак чи коней. Ніколи не отримував стільки, щоб привертати увагу. Але доста, щоб перебиватись.

Товстун Чарлі за все своє життя нічого не виграв. Анічогісінько. Коли він брав участь у різних офісних забавках, то міг розраховувати хіба на те, що його кінь застрягне в стійлі, а команду відправлять до якогось забутого людьми слономогильника організованого спорту. І це бісило.

— Якщо тато був богом — а я повинен відзначити, що наразі не надто схиляюсь до того, щоб у це повірити,— тоді чому я не бог? Ну тобто ви ж маєте на увазі, що я — син божий?

— Ясне діло!

— Чому ж я тоді не перемагаю на скачках, не чарую, не творю дива і всяке таке?

— Усе гарнесеньке дісталось твоєму братові,— пирхнула стара.

Товстун Чарлі спіймав себе на усмішці. Тоді видихнув. Вона його просто розігрувала.

— А. Розумієте, пані Гіґґлер, у мене, власне кажучи, немає брата.

— Певно що є! Оце ви з ним, глянь на фотографію.

Товстун Чарлі слухняно глянув, хоч і знав, що на тій фотографії було. Стара точно збожеволіла. Геть здуріла.

— Пані Гіґґлер,— озвався він якомога ввічливіше,— це я. Лише я, у дитинстві. Це дзеркальні двері. Я стою біля них. Це я і моє відображення.

— Це ти, а ще твій брат.

— У мене ніколи не було брата.

— Певне що був. Я за ним не сумую. Ти завжди був кращим. Коли він ще був тут, то був суцільний клопіт.— І перш ніж Товстун Чарлі встиг розтулити рота, вона продовжила:— Він забрався геть, коли ти був зовсім малим.

Товстун Чарлі нахилився. Поклав