Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

’нає, де він пропав, на’іть рідні. Ставки на коней старі та давні, як і самі перегони, але деякі люди — їх мало — на них дуже швидко багатіють. Дуже швидко. І на тому ж тижні, як зника той жокей, ті двоє з Джунглів теж зникають — пух! — наче їх і на світі не було; а деякі «братчики» раптом подалися на прощу в Ефіопію. Раса Тафарі[55] я шаную далі нема куди, і відвідати йо’о батьківщину мусить кожен. Але коли ні сіло ні впало отак нагло зникають такі гроші й такі люди, то виходить, що оті «братчики»-паломники просто драпонули разом з усіма грошима. Хто’на, що сталося з тими грошима.

Це був початок. Відтоді на дім Співака посипалися всі ці шулерські штучки. Подейкували, що там засів махляр зі своїм махлярським планом — і це в домі, де повинна жити ті’ки музика, випромінюючи чистий дух! Я пам’ятаю, колись то було єдине місце, де будь-хто — по шарабану, на якому він боці, — міг уникнути кулі. Одне лише місце в Кінгстоні, де єдине, що тебе пронизувало, — це музика. Але ті довболоми загидили йо’о своєю гиддю; вже лучче б вони залізли вночі до студії й насрали на пульт, — імен не називатиму. І ось коли Співак повернувся з туру, йо’о там уже чекала зграя з Джунглів. Ямайські чолов’яги з твердими, як цегла, лобами. І їм все ’дно, що господар був у турі, про перегони ні слухом ні духом і ніко’о в житті не надув. Чолов’яги з Джунглів ка’уть: «Вся ця схема зав’язалася тут, у тебе, ’начить, ти відповідаєш». І потягли йо’о на Геллшир-Біч, ка’учи: «тобі рибки тре’ з’їсти».

Він мені все це сам розказав. Це тепер він чоловік, здатний справити балачку з самим Бо’ом та дияволом, та ще й розпитати обох, у чому між ними різниця, бо ж і той, і той — без жінки. Але то’о дня до ньо’о заявились о шостій ранку — перед тим як він зазвичай виходить на пробіжку, робе вправи і купається в річці. Те стало першим ’наком. Ніхто не сміє вчиняти безлад у ранку Співака, коли саме сонце встає, щоб надіслати йому звістку, коли Святий Дух шепоче, яку пісню заспівати далі, коли сам він найближче до Всевишньо’о. І все ж він з ними йде. Йо’о везуть на Форт-Кларенс-Біч, миль за двадцять від Західно’о Кінгстона, на той берег затоки, але так близько до берега, що видно море. Він мені все це розказав сам. А при розмові вони весь час ховали очі, переступали з ноги на ногу, дивлячись у землю, — не хотіли, видно, щоб він запам’ятав їхні лиця.

— Твої братани, вони затівали з нами одну схему, січеш? Твої братани прийшли в Джунглі, бо шукали, хто б зробив за них брудну роботку, січеш? Твої братани привели нас до тебе на базу, січеш?

— Ясно. Але я про це не ’наю, хлопці, — ка’е він їм.

— Овва! М-м-мені по шарабану, що ти кажеш. Бізнес обтирали під твоїм дахом — ’начить, тобі й отвічать.

— Братику, як ти це бачиш? Ті люди — не я, не брати мені й не сини, чо’ це я маю отвічать?

— Овва, та ти, ти чув, що ми казали? Тобто я тут... я ка’у тобі, а ти наче й не чуєш? Це сталося, ка’у, під твоїм дахом, а ті злиняли, як смердючі сучари, від жадності, січеш? Ми на жокея наїхали: йоу, лучче тобі три кола злити, а не, то навідаємо тебе і твоє маля в животі твоєї баби. І ось ми робимо своє діло, жокей робе своє діло, кожне робе своє діло, а твої друзяки, для яких ми усе це робимо, — злиняли з усім фаршем, а бідняків лишили бідняками. Як же така фіґня мо’е бути?

— Не ’наю, босе, — ка’е він до то’о, хто більше за всіх горло дере. Кремезний такий, але невисокий, і від ньо’о тирсою тхне. Я ’наю, про ко’о він. А вони йому такі:

— Йоу, січеш, до чо’о воно? Нам тре’ наші гроші, січеш? І того ми щодня будем посилати до тебе пацана на моцику, вранці та під вечір, щоб він двічі забирав по посилці, тобі ясно?

Скі’ки грошей вони схотіли, він мені так і не сказав, та очі й вуха я таки маю. Вони заявили, що весь той шахер-махер мав їм принести сорок тисяч зелених — а вони не отримали ні гроша. І за це вимагають тепер як мінімум десять тисяч, а мо’, й більше. І тепер вони кожен день будуть забирати кеш, поки самі не рішать, що їм хвате. А він їм:

— Ні, босе, це підстава, я платить не буду. Чого б я мав? І як? Вас там три тисячі, а я мушу один усіх вас годувати двічі на день? Три тисячі вас!

І тут стається от що: майже всі вони дістають волини — і наставляють на ньо’о, просто посеред Форт-Кларенс-Бічу. Деяким нема й чотирнадцяти, а вже вимахують волинами, — мовляв, дивись, із ким маєш справу. Так досі ніхто не робив. Це геть інший стиль. Усі, великодушні мої жентельмени, — всі! — і в Копенгагені, й у Восьми Провулках, і в Джунглях, і в Ремі, і в центрі, і на околицях — усі знали, що ніхто й ніколи не сміє наставляти волину на Співака. На’іть погода ’нала: це щось геть нове, ну зовсім уже чорна хмара, яку ще ніхто й ніколи не бачив у небі. Співак мав справу з сімома волинами — їх висмикнули з кишені, з ременя, з кобури. І вже від завтра, двічі на день, щодня, до йо’о дому став являтись пацан на зеленій «Веспі».

Він мені розповів це якраз то’о дня, коли я під’їхав йо’о привітати, курнути «травички» та поговорить про концерт за мир. Багато хто ка’е, що концерт цей — крок не дуже мудрий. Одні думають, що він підпирає Народну національну партію, а це ті’ки погіршує справу Другі ка’уть, що вже не поважають йо’о, бо раста ні перед ким не має гнутися. І напоумити їх ніяк не мо’на, бо тої частини мозку, що відповідає за тумку, у них з народження нема. Хоч щодо мене йому трястися нема чого. Бо правда в тому, що я старію і хочу, щоб мій