Читати книгу - "Я живу з чудовиськом, Selina Tamamushi"

Автор: пухнастий білий кіт із помаранчевими очима,
який зовсім не впевнений, що знає, як його звати.

Усе в цьому житті, як я думав, зрозуміло. Я — величний, пухнастий, обожнюваний кіт. Моя місія — спостерігати за світом, їсти, спати й, по можливості, терпіти Чудовисько.

Але є одне питання, на яке я так і не можу знайти відповіді: як же мене звати?

Коли я тільки з’явився в цьому домі, Чудовисько назвало мене… зачекайте, як саме? Ах так, "Сніжок".

— Ой, який ти пухнастий, білий, справжній Сніжок! — сказала вона, дивлячись на мене з розчуленням.

Ну добре, подумав я, хай буде Сніжок. Не найгірше ім’я. Хоча я більше схожий на сніжного лева, ніж на маленьку сніжинку, але гаразд.

За тиждень Чудовисько почало називати мене "Котя".

— Котя, йди сюди, мій солодкий! — кликала вона, трясучи банкою з кормом.

Я трохи розгубився. Що це ще за нове ім’я?

Через кілька днів з’явився новий варіант: "Котик".

— Ой, Котик, ну ти такий милий, — говорила вона, коли я згорнувся клубочком на дивані.

Це було дивно, але я вирішив не заперечувати. Може, вона просто плутається.

Та Чудовисько плуталося дедалі більше. Наприкінці місяця її фантазія вийшла за межі мого розуміння.

"Шибеник!" — коли я стягнув із кухні шматочок сиру.
"Мазурик!" — коли вимазався у борошні в коморі.
"Злодюжка!" — коли поцупив її шкарпетки та сховав їх під ліжко.
"Товариш Котофій Іванович!" — це було особливо прикро.

Іноді вона скорочувала до простого "Киць-киць" або, ще гірше, до "Гей, ти!".

— Чудовисько, ти взагалі в собі? — нявкнув я якось, коли вона знову назвала мене чимось новим.

Вона розсміялася:

— Ох, який грізний, Дурненький!

На другий місяць я вирішив: досить.

Коли вона назвала мене "Бусиком", я демонстративно відвернувся.

— Бусик, йди сюди! — повторила вона.

Я сів. Не піду. Хто такий Бусик?

— Ну, добре, Сніжок, йди сюди!

Я удав, що думаю.

— Мурчик? — запитала вона.

Я подивився на неї.

— Точно, ти ж моє Котя! — вигукнула вона, простягнувши до мене руку.

Я зітхнув і, скриплячи серцем, підійшов.

Я зрозумів: Чудовисько вибирає ім’я залежно від настрою. Якщо я милий — я "Котя". Якщо бешкетую — "Шибеник". А якщо їй просто щось від мене треба, то я "Котик, ну будь ласочка".

Але жодне з цих імен не передає всієї моєї справжньої сутності. Я — білий король, мисливець за шкарпетками, грізний захисник квартири, власник мухоферми. І все це "Сніжок"?

Якось уночі, коли вона чухала мене за вушком, я подивився їй у вічі й сказав:

— Няв!

Дивно, але в нас відбулася розмова по душах. Вона наче зрозуміла, що я хочу дізнатися: "Хто я для неї?"

— Ти хочеш знати, хто ти?

Я ствердно нявкнув.

— Ти мій котик. Найулюбленіший. Ім’я тут неважливе.

Я пирхнув. Оце, звісно, філософія.

Так я і живу. У мене є десятки імен, і, схоже, я ніколи не дізнаюся, як же мене звати насправді. І хто я для неї.

Але, з іншого боку, якщо я відгукуюся на всі ці "Котик", "Злодюжка", "Мурчик", то, може, це й неважливо. Адже як би Чудовисько мене не називало, вона завжди каже це з любов’ю. Хоча… якщо їй байдуже, як мене називати, то хай краще буде "Ваша величність".

P.S. Ми, коти, величні істоти, здатні пристосуватися до всього, навіть до десятків безглуздих прізвиськ. Хоча… шматочок чи ціла риба краще за будь-які імена.