Читати книгу - "Камінний мірошник, Іван Леонтійович Ле"

— По Остапа... — кожен уголос думав.

А разом із сонцем ударив перший дзвін по попові. Вкритий пилом, зачерствілий великодній дзвін стріпонувся, розіслав по селу свій прихований голос. Це не той щербатий, буденний дзвін, що хрипінням остогидлим виряджав померлих з голодування. Ні, його вилито тільки для урочистих подій. І той ливар, що голоса йому давав, неначе закликав його, щоб не лякав, а тішив він своїм двигтінням...

— Диви! От дзвін! — захоплювалися діти.

— O-йо-йо-о!

— Якби бахнути, га?

Років із шість мовчав цей дзвін та пилом припадав. Тепер неначе прокинувся від загального лементу халайдаївчан і загомонів. От-от вирветься з тісного кола старої дерев’яної дзвіниці і враз не голосом своїм, а металом промчить вперед, щастя отій юрбі понесе. Машиною б крутитися шалено, а не в пилові кохатися вік.

— Бав-ав-ав-у!.. Ба-ав-ав!..

У міцному спізнілому сні Остап відчув, як від дзвону заколихалася ранкова тиша. Приверзся ранковий дзвін, неначе у прірві десь, а він картоплиною влучає попа. Що бав, то й картоплина. Потім перекинулося, що то й не піп, а Катерина. Стоять вони з нею над прозорим ставком, а піп сомом плаває й плямкає своїм здоровенним ротом. Від цього встає тяжка двигтюча луна. То знов піп зловив під горою в скелях його, насів своїм важким тілом і бив, як у дзвін, об його голову дірчастим каменем...

Прокинувся. Не розплющаючи очей, прислухався. Справді, дзвонив тяжкий великодній дзвін. Перебрав у голові все, що знав з календаря, і, не знайшовши свята, хотів заспокоїтися на тім, так солодко вернуло його на сон. Та ніби вчув у цю хвилину, що до хати ввійшли люди. Згадав ніч і сам собі промовив:

— З радощів та мрій і про засува забувся.

Звівся на лікоть. Голі дошки на полу заскрипіли. Напружував волю, щоб відігнати плетиво сну та зрозуміти, що, врешті, сталося. Мружив очі, придивлявся.

До полу підступав Пилип Зажеря. Промайнуло в голові, що це сон, і Остап сів край полу. Перед ним таки стояв Пилип. Почуття огиди вдарило Остапові в голову, коли згадав вчорашні Катеринині слова. Остап накинувся на Пилипа:

— За душею прийшов, крамарю поганий! — помітивши двох поважних міліціонерів, спинився, тільки додав: — Доберуся я й до тебе, шкуро!.. Насміхатись... Продавати...

— Схаменіться, Остапе! Вдягнені й спите... — показавши ввічливо на міліціонерів, пробурмотів: — Чоловіка арештувати приїхали, а він похваляється. У чобітках, чуєш, і на покій.

Міліціонер запропонував не гаячись іти, бо там ж де слідчий, начміліції, люди. Як приголомшений, Остап ніяк не міг збагнути розумом, що ж справді сталося. Чого насміхається з нього оцей половинщик, міліції навів. А тут ще й дзвін. Надіваючи солдатського кашкета, що лишився в нього, як єдина згадка про пережите, він помітив на правиці якісь сліди, рвонув руку. Міліціонер вловив ту руку, а другий за другу.

— І помити не встиг, — огидно прошипів Пилип, не стримуючись тепер.

— Пізно, при каганці... — вже злякано виправдувався Остап, озираючись на стола, де стояв той каганчик і поруч лежала стара, вищерблена бритва. Нa міліціонерів так привітно подивився, мовляв — братці, куди, за віщо? Ще раз озирнувся на свою пустку, на паляницю й сало в листку, незачеплені ще. Йдучи поперед міліціонерів, запитав:

— То за що ж це? Я нічого не розумію.

— Та за попа ж!

У цю мить ударив дзвін.

— За по-па? За якого попа? — спинився в одвірках.

— А що там мудрувати, Остапе? Іч, як виголився... Слідчому скажеш, за що вбив...

Остап зблід. Очі раптом вирячились. Пилип оступився назад. Побачивши акуратно поголеного Остапа, ще раз подумав: «Іч, як причепурився». А вголос:

— Держіть його!

Остап слабів. За руки вивели його до воріт. На воза першого посадовили. Сусідські жінки та дітвора збиралися до двору й гомоніли. Жінки, побачивши Остапа без бороди та вусів, зітхнули:

— Дивись, моя матінко. Чи не ховатись надумав?

— Та який молодий, як парубок!..

А дітвора на шнурок міліціонера дивилася та заздрила його руці, що так вільно гралася з револьвером.

— А то снуроцок цирвоненький...

— Та ні-і. Он шнугочок, а то лівогва...

Остап не задовольнив цікавості жіноцтва. Їм кортіло почути бодай одне його слово. Проте, що це він наважився на попа, — жодних сумнівів не було, це й так ясно. Усе село встигло про це, разом з великоднім дзвоном, наговоритись.

Байдужісінько виряджали воза від двору. Чомусь, як рушив Пилип кіньми, то рушили всі за ним, а, ступнувши кілька кроків, спинилися, почали кивати головами і міркувати про дальшу Остапову долю. Тільки дітвора чередою гнала за возом, викидаючи свої кругленькі п’яти, або, наскочивши на торішнього колючого баранця під тином, стрибали на одній нозі.

Уже біля церкви, коли виразно почулося з гурту: «Вбивця мірошник! На попа поквапився...», — Остапові прояснішало в голові, і він байдужніше зітхнув.

— Бав-ав-а-у! Ба-уав!

Якась далека, незрозуміла радість підказала: «Так от як дзвонять дзвони по попові! Великоднім дзвоном...» Не зважав ні на лемент людський, ані на образи. Він і сам уже звик, що він камінний мірошник, і навіть гордощі якісь відчув, що це він у селі такий заколот про нове зняв, а не хтось інший.

4. СІРІЛО

До зелених свят тривало слідство.

Остапа та Катерину водили по камерах та судах. Намагалися дошукатися правди: хто й за віщо вбив попа. Речовий доказ — чорнуватий з дірками камінець — возили при справах. Камінь справді був з Остапової кучі — цього не заперечував Остап. Не крилася й Катерина, що каменя того вона взяла з Остапового двору і, лишивши на возі, забулася про нього. З Остапом вона справді того вечора їхала, розмовляла про його мірошникування. А щодо попа, то вона таки не знає, хто на нього зважився. Вона, приїхавши, до хати не заходила, а спала в інбарці, бо боялася...

— Кого боялася? — допитувалися в Катерини, та вона червоніла і не відповідала.

Так обоє не визнали себе за винних. Остапа справді піп називав камінним мірошником, але усе село його так прозиває. Щодо попаді, то вона не пам’ятає, коли саме вона застала його в себе на кухні, коли він