Читати книгу - "Три бажання для мільйонера, Лія Серебро"

Анна та її підлеглі молоді помічниці сиділи в маленькій затишній кімнаті, обладнаній під кухню, попиваючи чай, хитро переглядалися між собою.  відчувалося, що кожній кортіло поспліткувати з приводу освідчення. І в ідеалі, за спиною у Анни. Оля, найвідповідальніша колега, була в захваті від новини і вже будувала плани на продовження вечора.

- Ну що, Анно, ми ж підемо відзначати в бар? Треба як слід відсвяткувати таку подію! - весело запропонувала Оля, дивлячись на Анну з натхненням.

Але Анна повільно похитала головою, злегка посміхнувшись:

- Олю, я думаю, не піду сьогодні. Якось хочеться тиші і трохи подумати.

Помічниці переглянулися, злегка здивовані її відмовою.

- Ти впевнена? Адже це така важлива подія! Олексій зробив тобі пропозицію! - наполягала Оля.

- Так, я впевнена. Просто сьогодні той вечір, коли мені потрібно побути на самоті. - Анна м'яко відмахнулася, ніби завершуючи розмову.

  Коли колеги розійшлися, Анна залишилася в офісі, закрилася у своєму кабінеті, повністю занурившись у свої думки. Її молодість, друзі та давні почуття раптом спливли в пам'яті, сповнивши її легкою тугою. Сьогодні на сеансі з'явився Діма - несподіване нагадування про минуле. Зустріч із ним сколихнула спогади, які вона вважала давно забутими. Для Анни все це було немов грім серед ясного неба. Як психолог, Анна чітко розуміла, що саме те, що вона відчуває зараз, їй абсолютно не до місця.

Її роздуми про Діму почали заповнювати весь шлях до дому. Вона тихо крокувала вулицею, насолоджуючись свіжим вечірнім повітрям. Дмитро завжди був таким упевненим, харизматичним. Ним захоплювалися, його обожнювали, і вона не була винятком. Але тоді, в молодості, їхні шляхи розійшлися. І ось він знову перед нею, через стільки років, але вже іншою зовсім іншою людиною.  Він постав перед нею дорослим, змужнілим, ще більш сміливим і впевненим.

«Мільйонер? Не дивно... Адже його батько завжди був великою людиною. Хоча...» - розмірковувала Анна, заходячи до свого затишного, невеликого житла.

Вона зняла пальто й акуратно повісила його на гачок, дивлячись на своє відображення в дзеркалі. Зовсім трохи схвильовані темно-зелені очі і червоні щоки видавали її збудження. Але загалом, вона здалася собі спокійною.

«Але що могло привести Діму до мене на сеанс?»

Вона задумливо налила собі келих води й опустилася на диван. Думки обрушилися хвилею.

 «Які проблеми можуть бути в такого, як він? Може, це просто привід, щоб побачити мене?» Від цього запитання самій собі приємне поколююче тепло розлилося по всьому тілу. Її підозри лише посилювалися: можливо, Дмитро дізнався, що вона працює психологом для, і скористався цією можливістю зустрітися саме в такій обстановці. Але чому? Адже він завжди був таким успішним, таким упевненим у собі.

Анна шумно зітхнула і нарешті розтягнулася на дивані, розслабивши м'язи всього тіла.

Минуле і теперішнє перепліталися в її свідомості, змушуючи її серце битися швидше. Діма... Він був її юнацькою пристрастю, але час, здається, змінив їх обох. Але що тепер?

-У нього, безумовно, якась мета, раз з'явився в моєму житті саме так... - сказала Анна сама собі, відбиваючи якусь мелодію ідеальним манікюром по скляній склянці.

    Дзвінок телефону вивів її з роздумів. Це був Олексій.

- Привіт, кохана! Як ти? Все ще обмірковуєш мою пропозицію? - його голос був спокійним і ласкавим.

Анна посміхнулася, хоча всередині все ще витала в минулому:

- Привіт, Олексію. Так, усе добре. Просто трохи втомилася. Мені потрібен був час для себе.

- Розумію... Ми можемо обговорити це, коли будеш готова. Головне, не забудь, що я тебе люблю.

Вона злегка зітхнула:

- Дякую. Я знаю. Просто дай мені трохи часу, гаразд?

  Після прощальних слів, вона поклала телефон і знову занурилася в думки про Діму. Вона не помічала, але усмішка постійно не сходила з її обличчя.

«Він і дванадцять років тому був карколомно привабливий, а тепер... Цікаво, чи одружений він? А можливо саме через жінок він і потребує допомоги психолога...»

Анна хіхікнула від останньої думки й відсунула від себе склянку з водою. Втома поступово брала своє - її повіки стали важкими, і, з тихим зітханням, вона нарешті дозволила собі зануритися в довгоочікуваний сон.