Читати книгу - "Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов"

— Та куди ж я зателефоную? Кого запитаю? А все ти зі своєю дурною ідеєю! Пожити на природі… На природі… Електричка біля ґанку! Ось і дочекалися!

Блостер кинув мішок із рибою на траву та знову поліз у кабіну антиграва за комунікатором.

— Ало! Ревогем? Здрастуй, синку! У два слова: де Маняма? Куди телефонував? Кого підключив? Рятувальників? Це добре. Де приблизно? По променю а-зет від вісімсот дев’ятнадцятого до двадцять третього? Я сам поїду!

— Куди?! — йойкнула бабця. — Та ти, старий, несповна розуму, чи що? Мало нам одного зниклого Манями, ще й тебе потім розшукувати! Не пущу!

Для більшої переконливості бабця розкинула руки, перекривши дорогу. Блостер знизав плечима:

— Та ти що, Аямо? Буй в іншому напрямі. — Він знову поліз у багажник, витяг звідти кобуру з гравастволом, який завжди брав із собою на риболовлю після одного випадку. Тоді на нього напав водоріз, збив потужним струменем води антиграв і ледь не поснідав дідусем.

— Ти ось що, Аямо. Не галасуй і не розводь сльози. Хіба забула, ким я працював до пенсії?

Більшу частину свого життя дід прослужив у загоні космічного супроводу. Загін охороняв дослідників під час польотів на незнайомі планети. Блостер бачив різні дивовижі, уславився як неперевершений фахівець. Коли дід пішов на пенсію, його нагородили іменним гравастволом, якого було зроблено спеціально для нього, дуже потужним та красивим. На ручці зробили напис: «Блостеру Корпурамі від вдячних клієнтів та командування». На Блостерове питання: до чого тут клієнти, — командування відповіло, що придбання таких речей кошторисом не передбачено. Щоб зробити Блостеру подарунок, командування звернулося до спонсорів, звідки і з'явився такий дивний напис: спочатку клієнти, а вже потім командування. Блостер знизав плечима, але дарунок прийняв. Зброю любив, а це була справді класна пушка.

«Скоріше за все, — подумав Блостер, — рятувальники підуть від першого підозрілого буя, вісімсот дев’ятнадцятого, а я піду з останнього, вісімсот двадцять третього. Усе буде гаразд, Манямо, усе буде гаразд!»

Розділ 5. Які вони, наші предки

— Йой-й! — іззаду на Петька навалилися та міцно притисли до землі, руки боляче заламали за спину. Мобільник випав на траву, але його одразу ж підняла чиясь рука.

— Вивідача схопили! — гукнув хтось за спиною. — Ти чий будеш? Звідки прийшов? Що тут робив?

Міцні руки струсонули Петька та поставили на ноги. Заболіли плечі та дуже засвербіло в носі. Петько спробував вивільнити руку, аби почухатися, але у відповідь її завернули ще дужче.

— Агов, а чи не можна полегше? — простогнав він.

— Вивідач? Відповідай, отроче! — суворо наказав бородатий дядько. Він вийшов із-за спини і стояв перед Петьком, тримаючи ліву руку на руків’ї величезного кинжала, що висів на поясі. Довге волосся, майже по плечі, вдягнений у сіру сорочку з грубої тканини з розрізом до середини грудей. Під шиєю сорочка зав’язана стрічкою зі шкіри, підперезана темним, майже чорним паском. Шкіряні штани, ноги взуті у легкі шкіряні постоли. Обличчя засмагле, брови та довге волосся білі, збляклі на сонці, погляд суворий, жорсткий:

— Тебе запитую, отроче! Єже тута дієш? Це що таке? — дядько розглядав мобілу.

Петько розгубився. Ні, справді, а що він міг відповісти? Що прийшов із майбутнього? Знайшов у парку каменюку, і та його сюди закинула? І що тоді подумає про нього цей суворий бородатий воїн? І як йому пояснити, що таке мобільний телефон? «Ні, так казати не можна, ще подумають, що я божевільний. Треба щось збрехати… Щось схоже на правду…»

На думку нічого путящого не спадало. Але тут сам бородань підказав йому вихід. Він приглядівся до Петькового одягу, навіть обійшов хлопця довкола:

— З чого це одежина на тобі? — Воїн помацав футболку. — Узіна? Не схоже… Шорстян-волосень? Чи бебрян?[2] А порти? Срамота… — Воїн кинув презирливий погляд на Петькові шорти. — Невже пристойно з голими колінами на людях ходити?

— А я того… Типу… Мандрівник… Ага, з далеких країн… Напівнічних[3]… — десь він чув про напівнічні країни. Потім потягнувся за мобілою: — А це… А це чіпати не можна!

— Напівнічні? Це де ж такі є? Пояс де твій? Чи не відаєш, що без пояса ходити негоже?[4] А це, кажеш, чіпати не можна? Оберіг, чи що?

— З заморських країн я… З далеких… — продовжував бурмотіти Петько. — 3 цього… Як його… А це точно оберіг! Дуже потужний і страшний, — він навіть насупив брови, намагаючися показати, який страшний оберіг в руках у воїна: — У-у-у, який страшний!

— Ведемо його до воєводи, Ратиборе! Хай йому казки розповідає! — хватка трохи ослабла, а потім руки і зовсім звільнилися. Петько потер затерплі зап’ястки:

— Ну і пальці! Що твої обценьки…

Власник залізних пальців вийшов з-за Петькової спини. Вбраний він був так само, як і перший воїн, тільки замість шкіряних постолів на його ногах були короткі чоботи, а на паску висів, крім кинжала, ще й короткий меч.

— Правильно речеш… Ступай, отроче! — суворо наказав воїн Петькові. «Оце вскочив!» — подумав той і обернувся до узлісся. Там він ледь-ледь розгледів на тлі світло-блакитного неба маленьку білу цяточку — носову хустинку, прив’язану на самому вершечку невисокої берези.

Той, кого звали Ратибором, легко штовхнув Петька у спину:

— Ходи давай!

— Це… Як його… Оберіг віддайте! А то того…

— Воєвода розбереться!

Утрьох вони пішли вздовж річки у бік табору. Потягнуло димком і запахом каші. У Петька забурчало в животі. Ранком він так поспішав, що не встиг нічого кинути до рота, і зараз відчув, як страшенно зголоднів.

У таборі було кілька десятків воїнів. У центрі височіло шатро з товстої грубої тканини. Поряд горіло два багаття, висіли казани, біля яких метушилися два кашовари. Навкруги на землі лежали сідла, охайно складений одяг, мечі у піхвах, луки та стріли, списи… Поряд із невеличким табуном коней з десяток воїнів управлялися на мечах. Зброя виблискувала на сонці, раз у раз чувся пронизливий передзвін криці. Біля куреня стояв широкоплечий воїн і з посмішкою дивився на поєдинок. Убраний був приблизно так саме, як Петькові супутники, лише сорочка червона, гаптована золотими візерунками.

— Звідки цей отрок?

— Васнь, прелагатай, — незрозуміло сказав воїн, — обабився яко шиша.[5]

— А сам ажно агня.[6]

Петько ошелешено позирав то на одного, то на іншого, майже не розуміючи, про що вони торочать. «І це мої предки? Якою ж мовою вони розмовляють? Який ще „прелагатай“? Яка „шиша“?» — а вголос відповів, похитавши головою:

— Ніякий я не шиша. А звуть мене не Вася, а Петько. І зовсім