Читати книгу - "Усі їхні демони, Поліна Кулакова"

з вищиром гострих зубів, той гепнув одним влучним ударом ноги і її. Собака відлетіла до стіни й, ударившись, заскавуліла. Леся підскочила до Лади, ще дужче ридаючи. Вітчим тим часом викинув Петю за двері, а тоді одним махом підлетів до собаки й почав наосліп гамселити її ногами. Леся ж, не думаючи, накрила її своїм тілом.

— Дурна псина! Я тобі покажу, як господаря кусати!

Вітчим не одразу зрозумів, що копає не собаку, а пасербицю. Кілька ударів прийшлися по ногах і тулубу дівчинки. Коли оскаженілий чоловік зупинився, вона лежала нерухомо, міцно обіймаючи спанієля. Руду кудлату шерсть рясно вкривали сльози дівчинки. Француз прокинувся й почав блювати собі під ноги, а Лесина мама, вилаявшись, пішла по ганчірку та віник, аби прибрати цей безлад, навіть не глянувши у бік дитини. Коли вона повернулася, дівчинка вже накрилася ковдрою з головою у своєму ліжку, а Лада, немов сфінкс, сиділа у проході до Лесиної «кімнати» й гарчала щоразу, як чула чиїсь кроки.

Та за якихось півгодини вони всі, заспокоївшись, поснули. Француз розлігся на підлозі, тато Вітя з мамою розклали диван. Дядько Петя кудись чкурнув й більше не повернувся. Лише дівчинка ніяк не могла заснути — усе тіло їй боліло, у вухах стугоніло море. Вона тихенько плакала в подушку й думала про старшого брата:

«Добре, що Діма десь гуляє. Діму тато Вітя бив би сильніше».

Розділ 9

Вранці Анжела прокинулася з важкою головою та гострою алкогольною інтоксикацією. Події вчорашнього вечора ховалися під щільною завісою, тож коли вона побачила величезні синці на тілі Лесі, не одразу зрозуміла, що сталося.

— Вдягни щось на довгий рукав, — звеліла доньці.

Леся покірно кивнула й пішла вмиватися до ванної. Анжела тим часом посмажила дитині яєчню, а собі зварила міцної кави. Голову розпирав жахливий біль, під горлянку підступала гірка нудота. Сидячи за кухонним столом, вона підперла голову руками й подумки сказала собі: «Кляте бухло... треба зав’язувати». А тоді її погляд зачепився за невеличкий складений удвоє аркуш паперу, на якому дитячим почерком її доньки зазначалося «Мамі».

«Шановна Анжело Богданівно! Повідомляю, що ваш син Дмитро Кухарчук прогулює шкільні заняття. Був відсутній у четвер та п’ятницю. Прохання провести виховну роботу вдома, або негайно надати довідку від лікаря, якщо він захворів.

Заздалегідь удячна.

Гайсин Катерина Вадимівна, класний керівник 11-В»

Тієї миті, коли Анжела дочитувала записку, на кухню увійшла Леся. Побачивши, що мама нарешті знайшла папірець, сказала:

— Діми нема. Ти не знаєш, куди він подівся?

Анжела хитнула головою. А по спині їй пробіг холодок. Так, наче раптом до квартири увірвався зимовий вітер.

— Може, поїхав з друзями на якийсь фестиваль... ти ж його знаєш, — відповіла вона дитині, не вірячи жодному своєму слову.

— А якщо з ним якась біда? — ледь чутно прошепотіла Леся, колупаючи виделкою сніданок. Їй не хотілося їсти смажені яйця знову й знову.

— Припини! Та що з ним буде? — із награним позитивом відказала Анжела. — Зараз вип’ю кави й зателефоную йому на мобільний.

Леся вирішила, що мамі краще знати. Проте не могла не хвилюватися за брата. Вони не були надто близькими, але в таких випадках як учора ввечері — Діма завжди заступався. За неї та маму. І коли тато Вітя ставав злим, лише Дімі вдавалося його угамувати.

— Мам, можна я щось запитаю? — несміливо мовила Леся, відставляючи повну тарілку вбік.

Мама кивнула.

— А навіщо ви п’єте горілку?

Мама застигла, а Леся продовжила:

— Мені дуже страшно... Коли ви п’єте, то одразу міняєтеся. Ну, ніби щось вселяється.

Анжела не знала, що відповісти доньці. Їй раптом стало дуже соромно. Пекуче відчуття огиди до самої себе накотило величезними хвилями, забиваючи подих. І справді, навіщо? Як вона могла дозволити підняти руку на її дитину?

— Не знаю, доцю. — голос тремтів, Анжела ковтала сльози. — Просто я так стомлююся на роботі, а горілка допомагає розслабитися. Ми так відпочиваємо, розумієш?

— Не пий сьогодні, — попросила Леся. — Ну, будь ласка.

— Не буду, — пообіцяла мама. — Я більше не питиму.

Та вже за годину, коли Француз із Віктором прокинулися, на столі з’явилася чвертка розливної від баби Марії задля похмелитися, а до обіду вони втрьох уже випили й наступні півлітра. Зателефонувати синові Анжела забула. Та й узагалі викинула з голови інформацію про записку й про те, що сьогодні субота, а Дмитрова кімната досі стоїть порожня за зачиненими дверима. Щойно пекуча оковита ковзнула горлом, а коханий чоловік усміхнувся, від сорому після розмови з донькою й сліду не зосталося. Горілка справді примушує їх змінюватися, і — чорт забирай! — Анжела почувалася краще, коли випивала.

Леся вдягнула трикотажний светрик на довгий рукав та блакитні джинси, прихопила з полиці бібліотечну книгу «Таємний сад» Френсіс Бернет[6], узяла на повідець-ланцюг Ладу й вийшла з квартири. Такі розмови між нею та мамою вже траплялися. Щоразу Леся просить її більше не пити, чує у відповідь «обіцяю»... проте ще жодного свого слова мама так і не дотримала. У темному прохолодному під’їзді Леся розплакалася. Вона почувалася зрадженою.

Вулиця зустріла дівчинку лагідним сонцем й ледве вловимим пряним ароматом пожовклого листя. На подвір’ї було майже порожньо. Тепер діти нечасто виходили гуляти у двір, адже сьогодні субота (і за прогнозами синоптиків — останні теплі вихідні цього року, а далі: прощавай «бабине літо»). Тому більшість поїхала з батьками кудись на відпочинок. Кілька місцевих хлопців сиділи за дерев’яним столиком під старим деревом й завзято грали в карти. Леся обережно обійшла їх, прямуючи до улюбленої лавочки під кущем бузку, щоб у затінку почитати. Лада йшла поряд й задоволено махала куцим обрізаним хвостом, висолопивши язика.

Розмістившись на лавці, дівчинка спустила собаку з повідця й розгорнула книгу на тому місці, де зупинилася вчора. Це була цікава історія про дівчинку Мері, яка залишилася без батьків й опинилася в іншій країні у величезному маєтку свого дивного дядечка. Лесі подобалася книга. Там була дружба й багато мальовничих краєвидів. За читанням їй теж хотілося опинитися в таємному саду й досліджувати квіти та дерева. Хотілося, аби й у неї був шматочок землі біля дому, де можна висаджувати пахучі квіти та доглядати їх.

Набігавшись, Лада вмостилася на пожовклій траві біля ніг Лесі й захропіла. Тим часом героїня книги познайомилася зі своїм кузеном — прикутим до ліжка хлопчиком із мерзенним характером