Читати книгу - "Сьома команда, Діана Козловська"

— Почали! — волає Куренай-сенсей, оголошуючи старт, і всі рушають з місця.

Я біжу без жодної мотивації. Лише через те, що так потрібно. Наразі я підкорююся безглуздому стадному інстинкту. Бігти. Просто потрібно робити те, що й усі. Чому це відбувається зі мною? Я завжди прораховую кожен свій крок наперед, а сьогодні… сьогодні абсолютно все летить шкереберть! Я дивуюся своїй незібраності, легковажності та емоційності, які просто затьмарюють геть собою все інше!

Перед очима на якусь мить все сповільнюється – я начебто спостерігаю за всім зі сторони. Усі звуки віддаляються на задній план, і я чую лише власне серцебиття. Я не знаю де Наруто та Саске, мені відверто начхати на них. І я усвідомлюю, що приречена на програш лише тієї миті, коли апатія захлистує мене з головою.

Різкий біль. Усе відбувається настільки швидко, що я не встигаю зрозуміти, що відбувається. Мене з великою силою штовхають чиїсь міцні руки. Я дуже добре запам’ятала їхній різкий, грубий дотик. Картинка перед очима дуже швидко змінюється, через що на мить зникає зв’язок з реальністю. Я падаю через підступний, несподіваний поштовх на бігову доріжку.  Мене нахабно виштовхують з тієї абстракції, де я застрягла через гнітючі думки, проте, я звинувачую лише саму себе. Як безглуздо! Зрештою я так і не змогла зібратися, ставши чудовою мішенню для суперників. Не думаючи, не аналізуючи… я просто слідувала за емоціями, які взяли гору. Я навіть не дивилася ні на що довкола!

Розпластуючись на доріжці, я стогну від болю. Долоні, коліна та лікті зчесані до крові. Тіло ледве рухається. Чорт забирай! Ще й окуляри злетіли. Тепер я не можу побачити нічого, навіть напрямок, куди слід бігти. Я ладна розрізняти лише кольори, не бачачи чітких контурів. На очі навертаються сльози та зовсім не від пекучого болю, а від безпорадності, несправедливості та власної приголомшливої ​​дурості!

— Гей, — чийсь лагідний голос повертає мене до реальності. — Ну ж бо, підводьтеся!

На мить мені здається, що я бачу силует батька. Якщо пригадати, я вже втрачала окуляри, полетівши стрімголов з дитячої гірки. Тоді я так голосно плакала, розгубившись значно більше від переляку, ніж від болю. Зараз я так само розгублена, як і та маленька дівчинка, яка потребувала допомоги. Проте я вже не маленька, тож куди поділася моя самостійність та впевненість у собі? Невже вистачило якоїсь дрібниці, аби вибити ґрунт з-під моїх ніг? Що мені робити, тату?

Несподівано перед очима картинка знову стає чіткою. Я можу бачити обличчя, яке спантеличено дивиться на мене. На моєму носі з’являється перекошена оправа розбитих окулярів, але від неочікуваності я лише спроможна кліпати очима, дивлячись на свого рятівника.

— З вами все гаразд? — Зі мною розмовляє точна копія вчителя Гая.

Густі брови, дурнуватий погляд і точнісінько такий самий одяг як у вчителя. Це Рок Лі з паралельного класу. Ми знайомі через членство в студентській раді. Він усміхається мені, допомагаючи підвестися на ноги.

— Лі, — бубоню я собі під ніс, дозволяючи хлопцю подбати про себе.

— Не хвилюйтеся, той бовдур сповна заплатив за те, що штовхнув вас. Його команда вигадала якусь дурну тактику! Вони й мене штовхнули, але ж я хлопець! Застосовувати силу проти дівчини – вкрай підло й нерозумно. — Він починає обтрушувати кофту Узумакі, одягнуту на мене. — Хлопці з вашої команди відправили його відпочивати на поле. Так ефектно, чесно кажучи. Моя команда про мене навіть не згадала!

Його голос заспокоює. Такий безтурботний та наївний він показує мені великий палець руки, бажаючи вдачі. І тут нарешті я приходжу до тями, помічаючи лежачого на траві футбольного поля хлопця, який, мабуть, мене й штовхнув. Він такий жалюгідний… ледве не рюмсає від страху. Над ним нависає Наруто з вельми нехарактерним виразом обличчя – Узумакі вкрай розлючений та серйозний. Ніколи не бачила цього шибайголову настільки злим. Саске, як виявляється, стоїть поряд вже тривалий час, а я навіть не помічала його присутності. Тільки коли Рок Лі починає бігти вперед, я ловлю на собі незадоволений погляд, розуміючи, що Учіха вкрай незадоволений.

— І довго ти ще збираєшся фліртувати із суперниками? — бурчить він. — Ти бігти хоч здатна?

— Звісно, — пирхаю я, демонстративно поправляючи волосся.

Мені боляче, але я не хочу показувати свою слабкість. Підбігаючи до Наруто, ми з Саске гукаємо його. Він все ще лякає мене своїм суворим виглядом, пропалюючи бідолаху, який штовхнув мене, шаленим поглядом. Проте варто йому приєднатися до нас, від його серйозності не залишається й сліду! Це знову той самий дратівливий Наруто, який голосно кричить та сміється настільки дзвінко, що до мене мимоволі закрадається думка: чи це той хлопець, якого я боялася хвилину тому?

— Перетнемо фініш разом, — пропонує Саске, — якщо подумати, ми вже не будемо першими.

До фінішу залишається зовсім мало, і я бачу, як кілька команд відпочивають, жадібно ковтаючи воду з пластикових пляшок. Ми опинилися серед останніх, не рахуючи захекану Хінату, яка просто крокує, а не біжить через біль у боці та задишку; Чоуджі, який продовжує їсти крекери, плетучись за Хінатою, і того хлопця, якого Наруто періодично свердлить поглядом, аби той навіть не думав викинути якийсь номер.

Ми посідаємо сьоме місце. І я, стискаючи зуби, намагаюся стримати почуття злості, звинувачуючи в усьому лише себе. Якби я тільки спромоглася вчасно приборкати емоції! Та повинна віддати належне хлопцям: вони поводяться на диво стримано тоді, коли я згораю від гніву та сорому. Однак існують і ті, чия ситуація ще гірша за нашу. За нами фініш перетинає Хіната, погрожуючи поглядом хлопцеві, який плентається за нею. Х’юга з повним спокоєм переступає лінію, тільки після чого дозволяє цьому негіднику зробити те ж саме. Якби в мене була хоч найменша частина її впевненості та розважливості, я б не дозволила йому повалити себе з ніг! Можливо, Саске помилився, зробивши ставку не на ту дівчину.