Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь"

— Що? скажеш тепер, бісова бабо?

— Скажу! — простогнала жертва.

— Залиш її! Розказуй, де той бабський син, сто д’яблів його матці!

— Боже! — промовила вона тихо, склавши свої руки. — Як мало сил у жінки! Чому я не можу стерпіти болю!

— То мені того не треба!, Мені треба знати, де він?

Губи нещасної ворухнулися і, здавалось, готові були щось вимовити, як раптом це напруження їхнє було перерване незбагненно дивною подією: з глибини печери почулися доволі ясно благаючі слова: «Не кажи, Ганнулечко! Не кажи, Галюнечко!» Голос, що промовив ці слова, попри тихість, був неймовірно проймаючим і диким. Він здавався чимось середнім між голосом старого й дитини. В ньому був якийсь, можна сказати, нелюдський прояв; ті, хто почув, відчули, як волосся ворушилось на головах і холод тремтливо бігав по жилах; немовби це був той жахливий чорний голос, котрий чує людина перед смертю.

Допитувач здригнувся і поклав несамохіть на себе хреста, тому що він завжди вважав себе католиком. Через хвилину вже йому здалося, що це тільки причулося. Жовніри обнишпорили кутки, але нічого не знайшли, крім жаб та ящірок.

— Кажи! — промовив знову невблаганний допитувач, одначе ж не додавши цього разу ніякої лайки.

Вона мовчала.

— А ну, беріться! — При цьому густа брова воєводи моргнула тим, хто стояв перед ним.

Виконавці схопили її за руки.

І ті сніжні руки, за котрі б сотні рицарів переламали списи, ті прекрасні руки, поцілунок у котрі вже дарує стільки блаженства чоловікові, ці білі руки повинні були витерпіти пекельні муки! Не багато очей витримали б те жахливе видовище, коли один із них з варварською люттю звернув їй два пальці, наче рукавичку. Звук хрускоту кісток був тихий, та його, здавалось, чули самі стіни темниці. Серцю з не зовсім оглухлими почуттями не вистачило б сил чути цей звук. Страшно чути хрипіння людини, яку вбивають; та якщо в ньому занепала сила, воно може винести й не розчулитися її стражданнями. Коли ж вривається в слух стогін істоти слабкої, котра ніщо перед нашою силою, тоді немає серця, котрого б навіть крізь саме шаленство помсти не вжалила отруйна змія жалості.

Полонена ні звуку не зронила. Обличчя її тільки означилось миттєвим судомним рухом муки, й губи затремтіли.

— Кажи, я тебе!.. погана лайдачко!.. — проказав воєвода, котрому муки слабкого доставляли якусь хтиву насолоду, котру він міг тільки порівняти з чаркою горілки, що дорого дісталася.

Та щойно він промовив ці слова, як знову той самий нестерпимий голос так само виразно пролунав і так само нестерпно жалісно вимовив: «Не кажи, Ганнулечко!»

Цього разу страх запав глибше в душу начальника.

Всі повернулись у той бік, звідки пролунав цей дивний голос, — і що ж?..

Жах скував їх. Ніколи не могло постати перед людиною страшнішого фантома!.. Це був… ніщо не могло бути жахливішим і огиднішим за це видовище! Це був… у кого не приголомшило б усі фібри, все єство людини! Це був… жахливо! — це був чоловік… але без шкіри. Шкіра була з нього зідрана. Весь він був закипілою кров’ю. Одні жили синіли й простирались по ньому гілками!.. Кров капала з нього!.. Бандура на шкіряній іржавій перев’язі висіла на його плечі. На кривавому обличчі страшно мерехтіли очі.

Неможливо було описати жах присутніх. Все обернулось, здавалося, на нерухомий мармур з усіма ознаками переляку на обличчях. Та, на подив, ця поява, віднявши силу у сильних, повернула її слабкому. Зібравши всю себе, всю душевну міць, молода бранка тихо підповзла до дверей і ступила у земляний коридор, котрого гниле повітря здалося їй райським у порівнянні з її темницею…

1832 рік

<ІІІ> <Початок історичного роману>*

Глава <І>

Був квітень 1645 року, час, коли природа в Малоросії схожа на перший день свого творіння; найніжніша дитинна зелень вбирала пробуджені дерева й степи. Цей день був перед самим Воскресінням Христовим. Він уже минув, бо молода ніч давно вже обіймала землю. А чисте незаймане повітря, розносячи дихання весни, віяло сильніше. Крізь рідку сіть вишневого листя мерехтіли у вогні вікна дерев’яної церкви села Комишни[57]. Стара, пошматована часом, вкрита моховинням церква наче оновилася; навкруг неї мов рої бджіл юрмились козаки з ближніх і дальніх хуторів, з котрих ледве десята частина помістилась у церкві. Було душно, та щось говорило світлою урочистістю. Автор просить читачів уявити собі цю картину 17 століття.

Мужні, худорляві, з різкими рисами обличчя, підголені голови, опущені вниз вуса, падаючі на груди, широкі плечі атлетичної сили, при кожному майже встромлені за пояс пістолі, шаблі показували вже якої епохи зібрані козаки. Дивно було дивитися на це море голів, що майже не хвилювалося, на цей [зупинений рух, відображений на обличчях].

Благоговійне почуття обіймало глядача. Все тут зібране було характер і воля, але й те, й друге було тихим і безмовним. Світло панікадила[58], падаючи на всіх, надавало ще сильнішого виразу обличчям. Це була картина Великого художника, вся повна руху, життя, дії і між тим нерухома. Майже непомітно додалося одне нове обличчя до молільників. Воно височіло над іншими цілою головою, якийсь міцний сміливий оклад, якась легка безтурботність означувалась на ньому. Воно було спокійним і заразом таким живим, що, поглянувши, чекав би неодмінно почути від нього слово, щоб побачити його зміненим, начеб воно неодмінно повинне було все заговорити судомами. Та між тим як усі мало-помалу почали обертатися на нього, вся маса рушила з храму для урочистого ходу навкруг церкви, і варта уваги фізіономія змішалася з іншими, виходячи церковними сходами. Біля самого ганку стояли кілька жидів, які тримали за велінням польського уряду відкуп, і сперечалися між собою, намічаючи крейдою паски, принесені для освячення християнами. Треба було бачити, як на обличчі кожного, хто виходив, випнулись вилиці. Ця постанова уряду була вже давно звіщена; народ з ремствуванням, але покорився. Опозиціоністи були <по>валені, до цього, здається, всі вже звикли, тому що це так вчинено; але, попри це, при баченні цієї постанови, що приводилася в дію, вони так здивувалися, буцімто це була новина. Так злочинець, який знає про свій засуд на смерть, ще рухається, ще думає про всі справи, але прочитаний вирок ураз руйнує в ньому життя. Після переміни на обличчі рука кожного невільно опускалась до кинджала