Читати книгу - "Візерунки долі. Я проти, Аграфена Осіння"

Окинула поглядом мої сині джинси та блакитний, тонкий светр. 

Курточки на мені не було, мабуть, я зняла її, коли прийшла додому, не пам’ятаю. О! Натомість впевнена, що сумочка в мене була в руках! Тільки от не бачу її чомусь.

– Ну, гаразд, переодягнися і відпочивай, завтра нам знову в дорогу. Солодких снів, люба, – прибравши волосся з мого чола, Ніка вийшла.

А я почала роздумувати, але всі мої висновки здавались такими безглуздими, що на голову не натягнеш. І про що б не починала міркувати, зупинялася на  дзеркалі. Що мене сюди приніс цей чортовий раритет, і так зрозуміло. Ось тільки куди він мене притягнув? Тому що слова «Відкрий Браму», мабуть, не просто так були сказані. І смикнуло ж мені її відкрити?

А мені ще на ніч у Дитбудинок треба було. Хто тепер замінить мене? Я ж нікого не попередила? Ось, ще директорку підвела. Знову засмутилася.

І де ж Талія? Відповідь напрошувалася сама собою – якщо я там, де більше її немає, значить, вона там, де більше немає мене. З цього випливає висновок – мені ще не так погано. А ось їй, тепличній квіточці, ой, як важко буде одній.

Проте, хоч мені зараз і непогано все-таки що робити далі, теж не уявляю.

«Ранок вечора мудріший», – вирішила нарешті й озирнулася. На спинці дивана виявилося щось, що я класифікувала як нічну сорочку.

Сповзла з дивана, узявши це щось, розгорнула. Ой леле! Ось це одяг! Я завжди сплю в піжамі, що складається з кофточки з рукавом до ліктя та шортиків.

Це ж нічне вбрання назвати звичайною сорочкою було важко: поділ доходив до підлоги, рукави, розкльошені донизу, закривали навіть пальці рук, а ширина була просто неймовірна. У цій нічній сорочці я буквально потонула. Як у такому спати?

Але добре, вирішила я, як мовиться, у татар – по-татарськи. Добре, що не потрапила до бушменів. Спати по-бушменськи, з голим задом, дуже не хотілося б.

Задзвенів будильник. Я ще полежала із заплющеними очима, хоча на диво виспалася сьогодні. Почувалася так добре, як уже не пам’ятаю і коли. Ох, який сон наснився мені сьогодні, просто неймовірно!

Ліниво потягнулася, роздумуючи: поніжитися ще трохи чи вже вставати? Раптом із стуком відчинилися двері, і швидкий тупіт ніг сповістив про появу дівчинки років 13, що увірвалася до кімнати. От же! Слів не вистачає, а лаятися при такій чарівній кучерявці язик не повертався.

Отже, усе було насправді?!

Я здивовано дивилася на блакитнооке, кучеряве диво і відчайдушно намагалася згадати її ім’я. Зрештою, вирішила, що можна поки що й так обійтися.

– Що ти тут робиш? – Запитала я, продовжуючи розглядати її. Проте дівчинка виросте справжньою красунею.

Лежачи в ліжку, я не могла точно визначити її зріст, але здалося, що вона не нижча за мене. Тіло ще дитяче, але струнке, ноги довгі. Модель у майбутньому, без сумніву. Дівчинка схилила голову й розглядала мене з такою ж цікавістю.

– Тут щось дзвеніло, – нарешті промовила вона.

І саме зараз це “щось” задзвонило знову. Мій мобільник – рожева, з візерунками на корпусі розкладачка, улюблена Nokia, подарунок на день народження. Дівчинка підстрибнула й обернулася:

– Що це? – запитала вона.

– Мобільник, – пробурмотіла я, – будильник дзвонить.

Брови дівчинки підскочили, і від цього в мене з’явилось передчуття, що це не просто так. Вона явно не зрозуміла, що я мала на увазі.

Я сподівалася, що дзеркало просто перенесло мене в інше місто чи селище. Тож повернутися додому – це лише питання часу. Але здивування дівчинки мене насторожило. Навіть у найвіддаленішому селі, якщо й не бачили мобільника, то знають про нього всі.

Я прислухалася до звуку і, на щастя, знайшла свою сумочку. Швидко зіскочила з ліжка, схопила її, розкрила і витягла свою гламурну річ.

– О-о-ох, – почулося захоплене зітхання позаду мене. – Можна глянути?

– Можна, тільки обережно, це не моє, – вирішила поки не зізнаватись я. Хто знає? Може, я не можу собі дозволити таку покупку. Хоча, що новий одяг у мене з’явився, ніхто підозр не висловив, лише здивувалися. Отже, гроші в мене повинні бути. Я відкрила телефон і передала його сестрі.

– Ой! Тут якісь цифри. Це що, рахівниця, чи, можливо, рація? Тільки, мабуть, ні, дуже маленька, – я враз узяла це на замітку. Отже, якийсь зв’язок тут таки є.

– Таліє, коли ти це повертатимеш? Нас ввечері вже тут не буде,– поцікавилася дівчинка.

Я задумалась. Про що їй можна розповісти?.

– Мілано! Ти де? Знову сестрі надокучаєш? – почувся голос із-за дверей.

– Мілка, дай сюди, швидко, – одразу зорієнтувалася я і, коли сестра подала телефон, швидко сховала його за спину. – Не кажи нікому, це секрет.

– Дівчатка, що ви там робите? Припиняйте базікати, часу зовсім немає.

Двері відчинилися, і в кімнату заглянула Береніка.

– Я збиратиму речі, а ви йдіть на ринок. Та не затримуйтеся там. Список я вже написала. Не забудьте купити хліб, – двері зачинилися, і вже з-за них долинуло: – Поспішайте!

– Мілко, мені потрібно з подругою поговорити. Попрощатися треба і віддати це.

– То зателефонуй, у чому проблема? – здивувалася Мілана. Отже, таки зателефонувати можна. Тільки, як називається те, по чому тут дзвонять?

– Міла, а де…? – я піднесла руку до вуха, ніби слухаючи. Очі у Мілки стали, напевно, по п’ять копійок, і вона показала рукою собі за спину.

– Талка, а в тебе, правда, нічого не болить? – із сумнівом промовила дівчинка. – Мама казала, що ти сильно вдарилася.

– Нічого не болить, – я відмахнулася від «сестрички», оглядаючи те, на що вказала дівчинка.

Очевидно, мої очі виражали надмірний подив, бо ошелешений погляд Мілани натякав на глибокий сумнів щодо мого стану.

– Мілко, вийди, будь ласка, – попросила я. – Іди збирайся, я швидко зателефоную і теж буду одягатися. :

– Добре, – дівчинка знизала плечима і вийшла зі спальні.

Я насторожено подивилася вслід зниклій «сестрі». Було тихо. Але ж телефони в них тут… Навіть ворога можна цим монстром здолати без зусиль. Чверть метра заввишки, а трубка завдовжки, мабуть, така сама. Я підняла її. І що далі?