Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

Відколи вона навчилася говорити, то спричиняла в родині Клівів легку тривогу. Жорстока на дитмайданчику та груба в товаристві, дівчинка сварилася з Еді, читала бібліотечні книжки про Чингісхана й дарувала матері головні болі. Їй було дванадцять, вона ходила в сьомий клас. Хоч і вчилася на відмінно, учителі так до кінця й не розуміли, як із нею обходитися. Іноді вони телефонували її матері або Еді — з якою, як було відомо кожній людині, що бодай щось знає про Клівів, і треба розмовляти: вона була одночасно фельдмаршалом і автократом, людиною з найбільшою в родині владою й людиною, яка точно діятиме там, де інші вагатимуться. Але й сама Еді не була певна, як давати раду з Гаррієт. Дівчина не була неслухняною, не зовсім, і некерованою не була, проте вона поводилася чванливо та якось спроворювалася грати на нервах чи не в кожного дорослого, з яким контактувала.

У Гаррієт і близько не було тієї мрійливої тендітності її сестри. Вона була міцно збита, наче маленький борсук, з круглими щоками, гострим носом, коротко підстриженим чорним волоссям, тонким рішучим ротиком. Розмовляла бадьоро, пронизливим писклявим голосом, який, як для дитини з Міссісіпі, звучав на диво виразно, що аж незнайомці часто запитували, звідки, на бога, вона набралася того янківського акценту. Погляд у неї був пильний, проникливий і дещо схожий на погляд Еді. Люди вказували на подібність між нею й бабусею і не пропускали нагоди на цьому наголосити; але краса швидких і гострих бабусиних очей в онуці проявлялася лише як гостра й краплю бентежна. Честер, їхній робітник, в особистих розмовах порівнював їх із яструбом і малим яструбеням.

Для Честера й Іди Ру Гаррієт була джерелом злості й приємного чудування. Відколи вона навчилася говорити, то тягалася за ними, поки ті робили свою роботу, на кожному кроці засипаючи запитаннями. Скільки Іда заробляє? Чи знає Честер «Отче наш»? Чи може їй переказати? Крім того, вона тішила їх тим, що коїла лихо поміж загалом тихомирних Клівів. Не раз і не два вона спричиняла розколи, що призводили заледве не до трагічних наслідків: розповіла Аделаїді, що ні Еді, ні Тет не зберігають напірники, які вона їм вишила, а загортають і віддають їх іншим людям; повідомила Ліббі, що її мариновані огірки — які були далеко не таким кулінарним здобутком, як вона вважала, — їсти неможливо й що попит на них від сусідів і родичів спричинений їхньою химерною дієвістю в ролі гербіциду.

— Знаєш оте голе місце на подвір’ї? — питала Гаррієт. — Коло задньої веранди, знаєш? Ще шість років тому Тетті там викинула твої огірки, і відтоді там уже нічого не росте. — Гаррієт обома руками підтримувала ідею консервувати ті огірки й продавати як засіб проти бур’янів. Ліббі на цьому б заробила мільйони.

Після такого тітка Ліббі проплакала три чи й чотири дні. З Аделаїдою та її напірниками вийшло ще гірше. Та, на відміну від Ліббі, полюбляла впиватися злопомністю; два тижні вона з Еді й Тет навіть не балакала, холодно ігнорувала примирливі торти й пироги, які вони приносили їй на веранду, і залишала їх на поталу сусідським псам. Ліббі, прибита цим розколом (де її вини зовсім не було; вона ж була єдиною сестрою, якій вистачало відданості зберігати Аделаїдині напірники й користуватися ними, хай якими й незугарними вони в тієї виходили), кидалася то туди, то сюди, щоб замирити обидві сторони. Їй це майже вдалося, коли Гаррієт знову розбурхала Аделаїду, уточнивши, що Еді навіть не розгортає подарунки від тієї, а лише знімає стару листівку й прикріплює нову, а тоді надсилає пакунок далі: переважно благодійним організаціям, з яких декотрі для негрів. Цей випадок виявився таким руйнівним, що навіть тепер, коли минуло вже стільки років, кожна згадка про нього досі викликає єхидність і м’які звинувачення, а Аделаїда на дні народження й Різдво пнеться зі шкіри, щоб купувати своїм сестрам демонстративно надмірні подарунки, — скажімо, флакончик «Шалімару»9 чи нічну сорочку з «Ґолдсмітз»10 у Мемфісі — з яких вона зазвичай забуває зрізати цінники.

— Сама я люблю подарунки, зроблені вручну, — долинали її гучні пояснення — для панянок у її бридж-клубі, для Честера на подвір’ї, понад головами присоромлених сестер, які саме розгортали небажані витребеньки. — Вони більше значать. У них є якась суть. Але деяким людям важливо тільки, скільки витрачено грошей. Їм головне, щоб подарунок десь у магазині купили, лише тоді він чогось вартий.

— Мені подобаються твої вироби, Аделаїдо, — завжди казала Гаррієт. І їй справді подобалися. Хоч вона й ніяк не використовувала фартухи, напірники, чайні рушнички, але назбирувала собі Аделаїдину недоладну білизну й понабивала нею в себе в кімнаті цілі шухляди. Їй подобалася не сама білизна, а візерунки на ній: нідерландські дівчатка, кавники-танцюристи, дрімотні мексиканці в сомбреро. Вона їх навіть крала в інших людей із буфетів, так жадала їх, а ще тяжко злилася, що Еді відсилає напірники на благодійність («Гаррієт, ну що за дурниці. Навіщо тобі взагалі ті речі?»), а їй же хотілося їх собі.

— Я знаю, що хоч тобі подобається, сонечку, — шепотіла Аделаїда трепетним від жалю до себе голосом, поникаючи, щоб вліпити Гаррієт театральний поцілунок, поки Тет з Еді обмінювалися поглядами в неї за спиною. — Колись мене не стане, і ти зможеш з радістю собі все забрати.

— Любить же та дитина, — казав Честер Іді, — пересвари зачинати.

Еді, яка й сама деколи любила влізати в пересвари, вважала свою наймолодшу онуку гідною суперницею. Попри це, чи, мабуть, як наслідок, вони насолоджувалися товариством одна одної, і Гаррієт досить багато часу проводила в бабусиному домі. Еді часто нарікала на впертість і брак виховання онуки, а також бурчала, мовляв, та постійно плутається під ногами, проте, хоч Гаррієт і діяла на нерви, проводити з нею час Еді було приємніше, ніж з Еллісон, яка до ладу й не розмовляла. Їй подобалося, коли Гаррієт поруч, хоч вона цього й не визнавала, а коли дівчинка не приходила — сумувала за нею.

Хоч тітки й любили Гаррієт, дитиною вона була не такою ласкавою, як сестра, і її гордовитість їх турбувала. Надто дівчинка була відвертою. Зовсім не розуміла стриманості чи дипломатії і в цьому нагадувала Еді більше, ніж та усвідомлювала.

Тітки намагалися вчити її ввічливості, та намарно.

— Сонечку, ну хіба ти не розумієш, — казала Тет, — якщо тобі не подобається фруктовий кекс, краще все одно його з’їсти, ніж ображати почуття господині?

— Але ж він мені не подобається.