Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Я розумію, Гаррієт. Тому я й навела цей приклад.

— Але фруктові кекси — то жахіття. Їх ніхто не любить. А якщо я їй скажу, що мені смачно, вона й далі їх мені даватиме.

— Так, сонечку, але суть не в тому. Розумієш, якщо людина не полінувалася й приготувала щось для тебе, ввічливо з твого боку буде з’їсти, навіть якщо не хочеться.

— У Біблії написано, що брехати не можна.

— Це інше. Це невинна брехня. У Біблії сказано про інші ви­ди брехні.

— У Біблії нема про винну чи невинну брехню. Там просто про брехню.

— Повір мені, Гаррієт. Справді, Ісус каже нам не брехати, але це не означає, що треба говорити нашій господині негарні речі.

— Ісус про нашу господиню не каже нічого. Він просто каже, що брехати — гріх. Каже, що Диявол — це брехун і батько брехні.

— Але Ісус також каже любити ближнього, правда? — ска­зала Ліббі з наснагою, перехоплюючи ініціативу в уже безмовної Тет. — Хіба ж це не про господиню? Господиня — це також твоя ближня.

— Саме так, — радо погодилася Тет. — Не те щоб, — поквапилася додати вона, — хтось каже, ніби господиня обов’язково якось близька з тобою. Просто любити ближнього свого означає їсти, коли тобі пропонують, і гарно подякувати.

— Я не розумію, чому любити ближнього означає казати йому, що я люблю фруктовий кекс. Він же мені не подобається.

Ніхто, навіть сама Еді, поняття зеленого не мав, як реагувати на таку нещадну прискіпливість. Це могло тривати годинами. З нею можна було так аж до посиніння розмовляти — хоч би що. Найбільше розлючувало те, що аргументи Гаррієт, хай якими абсурдними вони здавалися, зазвичай ґрунтувалися на якійсь більш-менш розумній біблійній основі. Еді це не вражало. Хоч вона й займалася благодійною та місіонерською діяльністю, і в церкві співала, та насправді не вірила, що кожнісіньке слово в Біблії істинне, як і в душі не вважала правдивими деякі свої улюблені вислови, наприклад: усе, що робиться, те на краще, або: десь у глибині негри насправді точнісінько такі самі, як білі люди. Але тітки — особливо Ліббі — дуже тривожилися, коли занадто напружено замислювалися над словами Гаррієт. Її софістика незаперечно брала коріння з Біблії, проте сміливо відкидала здоровий глузд і всі відомі людям правильні речі.

— Можливо, — непевним голосом мовила Ліббі, після того як Гаррієт почалапала додому вечеряти, — можливо, Господь справді не бачить різниці між невинною й злою брехнею. Можливо, у Його очах це все гріх.

— Ліббі, та перестань.

— Може, саме мале дитя має нам про це нагадувати.

— Та я б краще в пекло пішла, — гаркнула Еді, відсутня під час попередньої розмови, — ніж мусила всім навколо розповідати, що саме я про них думаю.

— Едіт! — в унісон скрикнули всі її сестри.

— Едіт, ти ж несерйозно!

— Серйозно. І ще мені абсолютно однаково, що всі в місті думають про мене.

— Уявити собі не можу, Едіт, що б таке ти мала натворити, — мовила святенницька Аделаїда, — коли вважаєш, ніби всі про тебе погано думають.

Одін, служниця Ліббі, — яка прикидалася глухуватою, — безпристрасно слухала цю розмову, поки на кухні розігрівала для пані на вечерю тушковану у вершках курку з коржиками. У будинку Ліббі не відбувалося нічого особливо цікавого, але коли наві­дувалася Гаррієт, розмови зазвичай минали хоч трохи палкіше.

На відміну від Еллісон, — яку інші діти приймали з ваганням, не до кінця розуміючи, чому так, — Гаррієт була маленькою начальницею, яку не особливо й любили. Ті друзі, яких вона таки мала, не були стриманими чи несерйозними, як в Еллісон. Здебільшого вона дружила з хлопчаками, зазвичай молодшими за себе й фанатично їй відданими, настільки, що ті чи не з іншого кінця міста приїздили після школи на велосипедах, щоб із нею побачитися. Вона змушувала їх бавитися в Хрестові походи й Жанну д’Арк; одягати на себе простирадла й розігрувати врочисті церемонії з Нового Завіту, у яких Гаррієт брала на себе роль Ісуса. Улюбленою в неї була Тайна вечеря. Вони всі сиділи під обплетеною мускатним виноградом перголою в Гаррієт на задньому подвір’ї, по один бік столика для пікніків, наче в Леонардо, і не могли дочекатися миті, коли вона — роздавши Тайну вечерю, що складалася з крекерів «Рітц» і виноградної «Фанти» — роззирнеться на присутніх холодним поглядом, на кілька секунд пригвинчуючи кожного.

— Проте один із вас, — казала вона з незворушністю, від якої хлопцям відбирало мову, — один із вас мене сьогодні зрадить.

— Ні! Ні! — у захваті пищали вони — включно з Гелі, хлопчиком, який грав Юду, та все ж Гелі був улюбленцем Гаррієт, і йому випадало грати не лише Юду, а й усіх інших жаданих апостолів: святого Івана, святого Луку, святого Симона Петра. — Ні, Владико, нізащо!

Після цього відбувалася процесія до Гетсиманського саду, розташованого у глибокому затінку під чорним тупело в Гаррієт на подвір’ї. Тут Гаррієт у ролі Ісуса мали схопити римляни, — схопити жорстоко, бурхливіше, ніж описано в Євангеліях — і вже сама ця подія дуже всіх збуджувала; але найбільше сценку в Гетсиманському саду хлопці любили за те, що вона розгорталася під деревом, на якому вбили брата Гаррієт. Те вбивство відбулося ще до того, як більшість із них з’явилися на світі, але всі знали цю історію, зшили її докупи з фрагментів батьківських розмов чи гротескних напівправд, нашептаних старшими братами й сестрами в темних спальнях, і те дерево відкидало свою насичено забарвлену тінь на їхні уяви, відколи вони були ще зовсім малявками, і нянечки вперше нахилилися до них на розі Джордж-стріт, стиснули їм долоньки й, указуючи на нього, сичали застереженнями.

Люди загадувалися, чому те дерево досі там. Усі вважали, що його треба зрубати, — не лише через Робіна, а й тому, що воно почало відмирати вгорі, оголюючи