Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Так, так, — брехала Еллісон. — Пам’ятаю.

Можна сказати, так і було. Вона стільки разів чула ці історії, що знала їх напам’ять, могла, якби захотіла, повторити їх, іноді навіть накинути парочку деталей, якими під час переказу знехтували: як, наприклад, вони з Гаррієт з рожевого цвіту, що осипався з обмерзлих яблук-дичок, зробили зайцеві ніс і вушка. Ці історії були знайомі, як і оповіді про материне дівоцтво чи розповіді з книжок. Але все це наче ніяк ґрунтовно її не стосувалося.

Насправді ж — і в цьому вона ніколи нікому не признавалася — була тьма-тьмуща речей, яких Еллісон не пригадувала. У неї не було чітких спогадів про час, проведений у дитсадку, про перший клас та про будь-які інші періоди аж до її восьмиріччя. Цього вона страшенно соромилася і старалася (здебільшого успішно) приховувати таку особливість. Її сестра Гаррієт натомість заявляла, що пам’ятає речі, які відбувалися ще до того, як їй виповнився рік.

Хоч коли помер Робін, їй було менше пів року, Гаррієт стверджувала, що пам’ятає його; а Еллісон і решта Клівів вважали, що це, найпевніше, правда. Час від часу Гаррієт озвучувала якусь незнану, але приголомшливо точну інформацію, — про погоду й одяг, меню на днях народження, які вона відвідувала, коли їй ще двох років не було — і в усіх відвисала щелепа.

Проте Еллісон абсолютно не пам’ятала Робіна. Виправдати таке було неможливо. Коли він помер, їй було майже п’ять. Так само вона не пам’ятала періоду після його смерті. Вона знала про весь той відтинок, усі деталі — про сльози, м’якого іграшкового песика, її мовчанку; про те, як мемфіський детектив, кремезний чоловік на ім’я Снові Олівет, з верблюжим обличчям і передчасною сивиною, показував їй фотографії власної доньки, яку звали Селія, і пригощав цукерками «Олмонд Джой» з великої коробки, яку тримав у себе в машині; як показував їй і інші фотографії: чорних чоловіків, білих чоловіків, підстрижених «бобриком» і з важкими повіками; і як Еллісон сиділа на блакитному напівоксамитовому диванчику Теттікорум (тоді вона тимчасово жила в тітки Тет, разом із немовлям, поки мама ще лежала в ліжку), заливаючись сльозами, відламувала шматочки від шоколадок «Олмонд Джой» і відмовлялася зронити бодай слово. Про все це вона знала не тому, що пам’ятала, а тому, що купу разів бувала зимовими днями після школи в тітки Тет, і та їй усе оповідала з крісла біля газового обігрівача, втупившись слабкими старими очима бурштиново-­хересового кольору в якусь точку з іншого боку кімнати, голосом люблячим, гомінким та зануреним у спомини, наче пов’язувала цю історію з якоюсь третьою стороною, котрої поруч нема.

Гостроока Еді не була ані такою люблячою, як Тет, ані такою терпимою. Історії, які вона бралась розповідати Еллісон, часто мали специфічні алегоричні тони.

— Сестра моєї матері, — починала Еді (вона везла Еллісон додому з уроку гри на піаніно), зовсім не відриваючи погляду від дороги й високо задерши міцний і витончений ніс у формі соколиного дзьоба, — материна сестра знала одного хлопчика, Рендала Скофілда, у якого вся сім’я загинула в торнадо. Він прийшов зі школи додому і побачив що? Що його дім рознесло на друзки, а негри, які в них працювали, повитягували з руйновища тіла його батька, матері й трьох молодших братиків і розклали на землі, залитих кров᾿ю, плечем до плеча одне коло одного, як якийсь ксилофон, і навіть не накрили. Одному з братиків відірвало руку, а мамі в скроню забило залізний стопор від дверей. І знаєш, що з тим хлопчиком сталося? Він онімів. І далі за сім років жодного слова не промовив. Мені тато казав, що він усюди носив з собою пачку картонок від сорочок і восковий олівець, щоб писати людям слова. Чоловік, що тримав у місті хімчистку, видавав йому ті картонки безкоштовно.

Еді любила оповідати ту історію. Бували й інші варіанти: про дітей, які від зіткнення з усілякими жаскими видовиськами тимчасово сліпли, відкушували собі язики або втрачали розум. У тих історіях лунали злегка обвинувачувальні нотки, які Еллісон ніяк не могла до кінця вловити.

Більшу частину часу Еллісон проводила на самоті. Вона слухала записи. Робила колажі з вирізаних із журналів фотографій та неохайні свічки з плавлених крейдяних олівців. На берегах підручника з геометрії малювала балерин, коней і мишенят. Під час ланчу вона сиділа за столом у компанії досить популярних дівчат, хоч і рідко бачилася з ними поза школою. Зовні вона була однією з них: мала гарний одяг, чисту шкіру, жила у великому будинку на пристойній вулиці; і навіть якщо й не була тямущою чи життєрадісною, то й незлюбити в ній не було чого.

— Якби захотіла, ти б могла бути дуже популярною, — казала Еді, яка не пропускала жодної нагоди в питанні соціальної динаміки, навіть у масштабі десятого класу. — Якби доклала трішки зусиль, стала б найпопулярнішою дівчиною в класі.

Еллісон докладати зусиль не хотілося. Вона не хотіла, щоб діти її ображали чи сміялися з неї, але поки її ніхто не чіпав, вона була цілком щаслива. І, окрім Еді, ніхто до неї особливо й не чіплявся. Вона багато спала. Ходила в школу сама. Спинялася, щоб побавитися з псами, яких стрічала дорогою. Уночі їй снилося жовте небо й щось біле, що, наче простирадло, ряботіло на його тлі, і ці сни страшенно мучили її, проте, щойно прокинувшись, Еллісон миттєво їх забувала.

Багато часу, на вихідних і після школи, Еллісон проводила зі своїми двоюрідними тітками. Вона їм засиляла нитки в голки, читала вголос, коли в них утомлювались очі, лізла по драбинах, щоб узяти щось із високих запилюжених полиць, слухала їхні балачки про однокласників-небіжчиків і фортепіанні академконцерти шістдесятирічної давності. Іноді після школи вона готувала цукерки — з фаджу, медового ірису або божественної нуги7 — щоб старенькі несли їх на свої церковні ярмарки. Педантична, наче хімікиня, вона орудувала охолодженою мармуровою дощечкою й термометром, крок за кроком дотримуючись рецепта, ножем для масла збиваючи рівень інгредієнтів у вимірювальному стаканчику. Тітки — які й самі молодшали, рожевощокі, з кучерявим волоссям, сповнені радості — базікали щось між собою, одна до одної та в нікуди, тішачись дійством на кухні, перекидаючись дитячими прізвиськами.

Яка гарна куховарочка, виспівували хором тітки. Яка ти гарненька. Який янгол до нас зійшов із небес. Така гарна дівчинка. Така красива. Така мила.

Гаррієт, немовля, не була ані красивою, ані милою. Гаррієт була розумною.8