Читати книгу - "Тоді я був просто Ульф"

І ми поїхали. Зіщулившись на шкіряному сидінні, я витрусив із вух сто грамів піску й намагався згадати вірш, прочитаний у книжці «Вірші й думки». То був гарний вірш поета Вернера фон Гейденстама, який уже помер. Він називався «Самотні думки».

— Це тут? — спитав один полісмен, коли авто зупинилося.

Я подивився у бічне вікно. Перед очима сірів двоповерховий будинок, що тонув у чорному листі за невиразним живоплотом із дикого винограду.

— Так, саме тут, — відповів я й відчинив дверці. — Дякую, що підвезли. Тепер я спатиму як убитий.

— Краще я тебе проведу й пересвідчуся, що ти справді зайшов у дім, — сказав полісмен.

— Не треба, — сказав я.

— Треба, — сказав він.

Полісмен поклав руку мені на плече. Він не приймав її доти, доки я не відчинив хвіртку й попростував незнайомою жорствяною стежкою до незнайомих вхідних дверей. Я йшов упевненою ходою, мовби ходив там бозна-скільки разів.

Я поторсав двері. Вони були замкнені.

— Вони замкнені, — сказав я.

— А ти подзвони, — сказав полісмен і обняв мене за плече — лагідно, але твердо.

— Мабуть, мама заснула, — сказав я. — І вона просто озвіріє, якщо її знов збудити.

— Тоді я подзвоню, — сказав полісмен.

І він натиснув на кнопку. До мене долинув пронизливий дзвінок, просвердлюючи дерев’яні двері, і я просив Господа Бога, щоб люди, які там жили, мали вади слуху й знімали на ніч свої слухові апарати. Але за якусь мить брязнув замок, і вхідні двері відчинилися.

На порозі постала огрядна жінка середнього віку, обличчя якої блищало від нічного крему. На ній була рожева нічна сорочка. Вона вп’яла в нас почервонілі заспані очі й спитала:

— Що таке?

— Мамо! — вигукнув я.

Я зухвало кинувся до неї й обхопив руками за талію. Здавалось, я обіймав сімдесят п’ять кілограмів піно-гуми. Моя голова влучила між її грудей і опинилася мов у лещатах.

— Я вже вдома, — пролепетав я в тих лещатах.

— Що?! — скрикнула вона.

Я намагався підіпхнути її всередину, щоб зачинити за собою двері, перш ніж полісмен помітить щось не те. Але я не мав за що втриматися. Руки ковзали по слизькому нейлону. І жінка стояла як укопана.

— Хто це такий? — розлючено спитала вона.

— Хіба це не ваш син? — спитав полісмен, що стояв у мене за спиною.

— Я зроду його не бачила, — відповіла жінка.

— А ви придивіться, — сказав полісмен.

Жінка так і зробила. Вона відіпхнула мене від себе та й ну розглядати з обуренням і відразою мою жалюгідну постать.

— Я не маю ніякого сина, — засичала вона. — А якби мала, то, либонь, відразу його упізнала б.

— Я ж казав, що вона озвіріє, — мовив я. — Тепер ось навіть не хоче мене знати.

Потім мені довелося знову сідати в поліційне авто. Цього разу ми поїхали до поліційної дільниці.

У поліційній дільниці мене почастували кавою і якоюсь булочкою. Вони запитали, як мене звати. І я відповів, що мене звати Чел Стенсон і що я мандрую в Ютландію. Але вони мені не повірили.

Менше ніж за чверть години вони з’ясували моє справжнє ім’я. Я здуру написав і його, й номер телефону на форзаці Біблії. Тож це й навело їх на слід.

Слухавку взяв тато. Він ще не спав. Тато попросив привезти мене додому на таксі. Чекаючи його, я крадькома вийняв із пенала ручку, розсунув ноги й написав на сидінні стільця «ТУТ ЗАКІНЧИЛАСЯ МОЯ МАНДРІВКА ДО ЮТЛАНДІЇ 30 ВЕРЕСНЯ 1957».

Тож я знов їхав назад до Стуреб’ю. За ту довгу дорогу я встиг трохи набратися страху від очікування, що скажуть мої батьки.

Але коли я повернувся додому, ні мама, ні тато аніскілечки не гнівалися. Вони стискали мене в обіймах, хоч водій таксі не зводив із них очей. І тато так розщедрився, що без жодних нарікань виклав йому половину своїх заощаджень.

Потім мені принесли гарячого шоколаду і блюдо, де лежали бутерброди з шинкою, а тато ще й заходився мастити мені ноги кремом для рук.

— Але навіщо ти це утнув? — спитав тато. — Ти боявся сказати, як усе було?

— Ну так, — відповів я. — Я ладен був провалитися від сорому крізь землю.

— Хай би що ти зробив, треба завжди говорити правду, — вів далі тато. — Тоді все можна виправити.

— Атож, — мовив я.

— Тепер цього не забудеш? — спитав тато.

— Ні, — відповів я. — Я завжди говоритиму правду.

Наступного дня я не пішов до школи. Я валявся в ліжку і відчував себе принцом. Мої ноги відпочивали. Мені принесли улюблені страви й навіть журнал «Привид», хоча тато ненавидів комікси.

Коли я повернувся до школи, мене зустріли як героя. Учителі були делікатні й боялися щось розпитувати. А мої однокласники просто вмирали від цікавості, аби швидше почути мою розповідь.

Я знехотя піддався на їхні вмовляння.

І розповів про запаморочливу свободу, про мандри на самоті узбіччями доріг під ясним сонцем. Я розповів про незнайомі міста, які я відвідав, і ночі, проведені в лісі, коли я запалював вогнище і дивився на іскри, що злітали в небо.

— Жаль, що вас не було зі мною, — сказав я, облизуючи рештки смачного морозивного бананового десерту, який вони купили для мене в елітному барі на вулиці Бірґера Ярла.

— От чорт, — сказав Пренель. — А тобі там траплялися які-небудь дівчата?

— Та кілька трапилося, — скромно відповів я. — Між іншим, вони були з Ютландії. Бачили б ви їхні ноги!

— Тобі пощастило, — сказав Конні.

— Так, мені збіса пощастило, — згодився я.

Я витер губи, зліз зі стільця, на якому сидів у барі, подався до дверей і вийшов надвір повільною поважною ходою — достоту так, як і личить людині, що побувала в Седертельє.

Не пишіть дурниць

Одного ранку, коли мені виповнилося чотирнадцять років, я не впізнав свого обличчя. Досі воно було вельми симпатичне — рум’яне, гладенька шкіра, маленький гарненький ніс, а як тільки повівав вітерець, мій русявий чуб то здіймався вгору, то спадав на чоло.

Власне, те обличчя мені дуже подобалося.

Нове, навпаки, було довгобразе, з темним, трохи кучерявим чубом і прицюцькуватим носом, на самому кінчику якого вискочила чимала червона пипка, що боліла, коли я її придавлював. То був перший у моєму житті прищ. А згодом довкола рота й на лобі їх висипало, як маку. І я відразу ж