Читати книгу - "Пазл"

— Ти бачила інших потенційних гравців, окрім Фей? Типів, яким тут явно не місце?

— Маєш на увазі, таких, як ми? Складно сказати. Тут забагато людей, одні заходять, інші виходять — гірше, ніж у вулику.

Ілан відчув поштовх у спину і розлив шампанське на куртку. Його штовхнула якась жінка. Вона пробивалася крізь натовп у напрямку виходу. У мить, коли вона піднімалась сходами, Ілан піймав її погляд. Серед усіх людей вона дивилась на нього. Це була висока струнка брюнетка, але в чоловічому одязі, типу байкерського.

Потім вона зникла.

— Ви знайомі? — спитала Хлоя.

— Ні, вперше її бачу.

— А так і не скажеш.

Ілан подивився на пляму на куртці.

— Це не так!

— Туалети нагорі. Я залишусь тут, а ти піди витри цю пляму і заодно оглянь другий поверх, якщо ти не проти. Розділимось, а якщо знайдемо щось — повідомимо в есе­мес­ці.— Вона показала на «Парізьєн» у його руці.— І припини вештатись із цією газетою. Ця твоя звичка підбирати різний непотріб…

— Вам слід остерігатися її,— звернувся він до чоловіка, якому було років п’ятдесят.— Спочатку вона спить із вами, а коли отримає те, що хотіла,— зникне.

Чоловік зробив здивований вираз обличчя.

«Мажор,— подумав Ілан.— Брендовий годинник, костюм пошитий на замовлення».

Наомі Фей щось прошепотіла співрозмовнику на вухо, і той мовчки відійшов.

Дівчина спокійно витягла пачку дорогих цигарок і закурила. Вона затягнулась і видихнула дим Ілану в обличчя.

— Ти любитель марок? — спитала вона.— Я була не в курсі.

У Фей були глибокі чорні очі, по дві сережки в кожному вусі й ще одна на лівому крилі носа. Їй було десь два­дцять п’ять чи двадцять шість років. Насправді Ілан не знав точно ані її віку, ані будь-чого іншого про неї, окрім того, що вона була небезпечною хижачкою і серйозною суперницею у грі. Участь і перемоги в полюваннях на скарби стали її основ­ним джерелом доходу. Тому вона охороняла свою територію наче скажений пес.

Фей сперлася на поручень, повернувшись спиною до спів­розмовника, і стала дивитись на вогні вечірньої столиці.

— Я впізнала Сандерс. Вона змінила зовнішність. Що з нею? Намагається від чогось утекти?

— Зате тобі зміни незнайомі,— кинув Ілан.— Завжди та сама пацанська хода.

— Я підозрювала, що ти тут будеш. Ти повернувся в гонку? Останнім часом твого нікнейму в мережі майже не видно.

— Я не повернувся. Я зайнявся іншими справами.

— Чого ж ти тоді вештаєшся тут?

— Любитель марок, як ти й сказала.

Вона була на голову нижча за Ілана, але це не заважало їй бути небезпечною, як чорна вдова.

— Ти наче набрав вагу,— промовила вона, не обертаючись.— Думаю, це від антидепресантів.

— Давай поговоримо по суті, без усіх цих висловлювань. Ти знайшла вхід?

— А ти?

— Можливо.— Вона подивилась йому в очі і фиркнула.

— Необов’язково спати з тобою, щоб зрозуміти, що ти блефуєш, Дедіссе. Від тебе аж смердить брехнею.

Ілан міцніше стиснув газету, Фей це помітила і, що цікаво, саме цієї миті у її погляді щось змінилося. Вона викинула ледь розпочату цигарку в темні води ріки.

— Ми ризикуємо знову опинитися на одній стежці,— сказала вона, віддаляючись.— Уважно озирайся навколо. І переказуй вітання батькам.

— Ти точно останнє стерво.

Вона повернулась до містка, де на неї чекав той сивий чоловік. Ілан був увесь на нервах, його знову охопив стрес: Фей була клятою машиною, яка нищила все на своєму шляху. Якось переспавши з ним, вона вкрала всі його напрацювання щодо одного з полювань на скарби.

Він пообіцяв собі, що помститься їй.

Можливо, «Параноя» і стане такою нагодою.

Він дійшов до туалету, викинув газету у смітник і ополоснув обличчя водою. На щастя, мігрень, яка мучила його на початку прийому, минула. У тихому місці йому стало краще. Ілан шукав папір, щоб витерти сорочку, але там була лише електрична сушарка. Він порився у кишенях і витягнув пачку серветок. У цей момент із кишені на підлогу випав аркуш, складений вдвоє. Він підняв його і прочитав:

«За вами стежать. Це що завгодно, тільки не гра. Ні в якому разі не вплутуйтесь у це. Я знаю відповіді і можу допомогти вам дізнатись правду. Б. П.»

Ілан одразу згадав про жінку, яка штовхнула його у виставковій залі: висока брюнетка в байкерському вбранні. Очевидно, вона й підкинула цю записку до його кишені. Яку правду вона мала на увазі? Хто вона така, чому хоче йому допомогти?

Не гаючи часу, Ілан повернувся до носової частини баржі, вдивляючись у натовп. Можливо, незнайомка досі була там. Він спустився до виходу, пройшов трапом і швидко опинився на причалі. Чому ця жінка втекла, не поговоривши з ним? Боялась, що її помітять? Хто за ним стежить?

Мабуть, тіні.

«Це що завгодно, тільки не гра». Напевно, вона мала на увазі «Параною». Якщо це не гра, то що тоді? Ілан уже повертався на баржу, коли побачив Наомі Фей, яка майже бігцем спускалась по трапу, притискаючи до себе примірник «Парізьєн». Вона миттю звернула праворуч і через кілька секунд зникла на скутері.

Ілан закляк, а в голові на повторі крутилась остання фраза загадки: «Проходь крізь маленькі дверцята у вмісті вмістилища».

Він витягнув мобільник і, незважаючи на замерзлі пальці, надрукував повідомлення для Хлої:

«Я знайшов вхід. Коли будеш виходити, захопи два примірники “Парізьєн”. І зустрінемось на вулиці Ранела». 

8

Натягнувши шапку, сховавши підборіддя в комір куртки, Ілан чекав неподалік Будинку радіо, злившись із сутінками, біля огорожі. Він нервово крутив у руках папірець, який підкинули йому до кишені. Коли прийшла Хлоя, він вийшов із тіні, схопив її за руку і потягнув до себе.

— Ілане! Що на тебе найшло?

Він повів її не на вулицю Ранела, а на вулицю Буленвільє, де була припаркована його машина.

— Краще не ризикувати. На баржі за нами стежили. Ходімо в машину.

— За нами стежили? Хто?

Він простягнув Хлої папірець.

— Камери, як ти й казала.

— Логічно, зважаючи на характер виставки. Там було експонатів на сотні тисяч євро. І не забувай про гру. Це абсолютно нормально, що організатори цікавляться потенційними учасниками.

— Прочитай це.

Засунувши газети під пахву, жінка швидко пробігла очима записку. Вона повернула її Іланові, явно збентежена.

— Де ти це взяв?

— У кишені своєї куртки. Можливо, нам варто зупинитися. Усе це дуже дивно і, без сумніву, небезпечно.

Хлоя сповільнила крок. Вона мовчала, сховавши руки до кишень.

— Чому ти нічого не кажеш? — захвилювався Ілан.

— Чому? Тому що на записці твій почерк.

Вона зітхнула.

— Що це значить, Ілане? У що ти граєш?

Молодий чоловік