Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

в курки є серце, підтримуване стелажами! Як страшно, коли подумаєш про істоту без серця — майже, як без піжами! Сьогодні серця розфасовують кілограмами! По два, а ціною, як за один! Знижки волають зі стелажів та вітрин: «Візьми мене! Я номер 1!»

Як добре, що є Екватор, Панама і Еквадор! Жовтіють банани, шаріється помідор! Як славно, що їх завантажують до контейнерів і через океани везуть кораблями та авіалайнерами!

Як зле, коли смітники за металевими огорожами, оповитими шпичакуватими рожами! Що їх, мов злочинців, на ключ замикають — так, ніби вони без ключа зникають!

Ні — парканам, вищим од людського зросту! Адже дістатись туди аж ніяк не просто. Яке щастя, що не всі контейнери під замками! Стоять уздовж тротуарів роками! Як добре, що кожний може підійти, викинути чи взяти, байдуже проминути або, скільки треба, стояти! Якби все місто складалося з таких перехресть! То була би воістину жесть!

«Пес має злість — роздере і з’їсть!» — садиби з такими написами він обминав десятою дорогою, не маючи сумніву, що як не з’їсть, то покусає.

Хай живе пес і нікого не їсть — хай йому кидають кість!

Конкуренція, яка продовжується діалогом з авторськими ремарками

— Ти хто? — він порушив свою набуту досвідом звичку ніколи ні про що не питати і ні в що не втручатися. Надто великою була несподіванка, вже стемніло, хвіртка стояла навстіж, і вони обоє скористалися чиїмось недбальством, а він ще й кепсько бачив, тож не мав ніякої певності.

— Комп ’ютерний механік. А ти?

— А я космонавт. Наутілус Пампілус.

Так казав Жора. Він резонно гадав, що незнайомець його обдурив. Який механік, до того ж комп’ютерний, ритиметься в чужому смітті?

— Я з принципу, — комп’ютерник мовби вгадав серпентин його думки. — З протесту.

— І я з протесту.

— А ти проти чого?

— Проти життя. Проти такого свинського! — він відчув, що зараз його понесе, і насилу стримався. Скільки разів зарікався не скаржитися!

— Нас усіх ошукали. Мене мої старі ціле дитинство байками годували — дорослість! Справедливість! Життя прекрасне! Шанс і відповідальність!

Виглядало, комп’ютерник його не зовсім так зрозумів. Тоді як він волів перейти ближче до справи:

— Ну як?

— Тобто?

— З поживою.

— Чоловіче, бенкет можна зробити! Я щотижня отак збираю.

— Але ж ти комп’ютерник, — зважився нагадати він, маючи, однак, неабиякий сумнів. Якщо комп’ютерник, нехай отямиться. Якщо звичайний брехун, хай посоромиться.

— Я з протесту.

— І я з протесту.

Якщо зараз піде по колу і його знову понесе, вдруге він уже не стримається.

— Я протестую проти споживацької ментальності.

— Проти споживання ментолу? — перепитав він і про всяк випадок додав: «Розумію».

Насправді він розумів одне — його співрозмовник заплітав, і це йому, правдолюбові, не подобалося. Нащо протестувати проти ментолу? Хоча, втім, яка різниця?

— Проти споживацької ментальності: способу мислення, коли суспільство бездумно розкидається харчами. Глянь!

Комп’ютерник добув із контейнера мисливські ковбаски.

— Навіть не розпаковані!

«Дай!» — мало не сказав він. Відчув, що може накинутися, схопити за горло і душити, душити. Злякався сам себе. Такого його не вчили. Ніхто ніколи не казав йому чогось подібного. «Дурню, — бувало, діставав його Толік. — Якби тебе цього навчили, то ти не сидів би тут, а жив фешенебельним пердуном з реґаліями і фіфочки танцювали б навколо тебе, баламкаючи цицьками без ліфчиків».

— І термін придатності!

Комп’ютерник не приховував обурення. «Радій! Чого ж ти не радієш? — дивувався він. — На твоєму місці я стрибав би до стелі».

— Та ну? — буркнув натомість.

— Ось поглянь!

— Покажи.

Як довго він чекав на цю мить. Скільки разів усе зривалося! Хіба міг наситити його фрутхен, якого він до ладу й не розпробував? Два дні? Три?

— Можна мені з’їсти?

З його боку це було сміливо, ба відчайдушно. Аж сам собі здивувався — розпач змушує на раптові вчинки.

— Лови! — комп’ютерник кинув пакунок з ковбасками. — Смішний ти. Мабуть, і справді голодний.

До комп’ютерника поволі доходило, що має справу з людиною, яка в повсякденному побуті послуговується од-нією-однісінькою ідеологією — хлібом насущним.

А що, як своїм протестом, на який усім, крім гуртику таких, як сам, начхати, він позбавляє певну категорію людей есенціального, що тримає їх у житті?

Йому не було чого соромитися. Розірвавши поліетилен, заходився пожадливо чвакати.

— Ти давно не їв? — співчутливо запитав комп’ютерник, намагаючись роздивитися його в сутінках.

— Два дні, — відповів, глитаючи ґлютаматизоване м’ясо, що доводило його спраглі залози до шаленства.

— Овва! — присвиснув комп ’ютерник.

— Мугу, — мугукнув він, чи то на підтвердження, чи в намаганні ще щось сказати.

— На! — мовив комп’ютерник і кинув помідор. — Зазвичай я їх удома мию.

Але тут не було де помити. Тут був дім, у якому було буття, і воліло воно, буття, трапези. Помідор пожвавив просування ковбасок горлянкою.

— Ти от що, не квапся, — мовив комп’ютерник. — Добре жуй.

— Дякую. Друг, — сказав він, плямкаючи. І хоча плямкання дисонувало зі сказаним, зараз був не час і не місце домагатись гармонії.

— Друг, — усміхнувся комп’ютерник. — Там десерт.

Комп’ютерник показав на сусідній контейнер, в якому лежали стиглі банани, тільки де-не-де вкриті дрібними брунатними цятками. Не потріскані і не прим’яті.

Агітація

— Ну як? — запитав комп ’ютерник перегодом.

— Ляпота, — відказав він.

Його кендюх розчулено забулькав. Раз усередині булькає, отже, він живе. Він знайшов дві паляниці хліба і добру половину шведського торту з даймом, звільнивши себе від мук безплідних роздумів і денних фантазій про харчі.

— Послухай, — сказав комп ’ютерник.

Він наготувався.

— Підтримай нашу ініціативу.

Він запитально підвів погляд, чекаючи на продовження.

— Я не один. Нас таких кілька. Поки що. Буде більше. Є багато людей, які думають так, як ми, але інертність заважає їм це усвідомити. Їх треба пробудити. Ми, якщо хочеш, нові будителі.

— Але люди щойно збираються спати. — Він не знав, як інакше підтримати розмову, щоб не виглядати невдячною худобиною.

— Власне! Люди тільки й збираються, що спати. Ледарі, розбещені добробутом і калоріями. Ми їх розбудимо. Великий філософ Кальдерон казав: «Життя — це сон». Ми кажемо: «Треба колись прокинутися!»

— Так, безперервно не поспиш, — мовив він, знову підтримуючи