Читати книгу - "У затінку земної жінки, Олена Печорна"

Власне, Марійку, як не дивно, теж назвав тато. Донечка народилася два роки по тому, у медовому вересні, а оскільки новонароджена була схожа на батька, мов дві краплі води, його вибір уважили й цього разу. Захар лише раз, ніби ненароком, обмовився, що в Україні двадцять першого вересня відзначають Різдво Богоматері, проте цього вистачило, щоб Франциска те добре запам’ятала, а відтак завше просила опіки в Цариці Небесної. І щось таки по-справжньому ревне було в її молитвах, адже, коли за рік народила третю дитину, сусіди та жителі Санкт-Маргаретена обговорювали цю новину чи не найдовше. На те були свої причини. Догляд за двома малими дітьми вимагав від Франциски безмір часу, молода мама майже не бувала поміж людей, звідси й вагітність минула непоміченою. Хоча нащо кривити душею? Поява Фанечки навіть для них, батьків, була випадковою, абсо­лютно незапланованою радістю. Перші тижні вагітності Франциска навіть гірко плакала в подушку, бо сумнівалася, чи вистачить сил дати раду вже трьом малюкам. Захар теж мучився сумнівами. Поклав край непотрібним питанням батько Франциски. Хвороба, спровокована тяжким пораненням, поволі відбирала сили, однак ніяк не любов до життя. Передчуваючи свій скорий відхід, він часто повторював: «Не вірте очам, діти, ліпше довіртеся серцю». А якось, коли в домі якраз зібралася чи не вся родина, обвів поглядом трьох своїх дівчат, трьох доньок, і хитро всміхнувся до наймолодшого сина.

— І хто б міг подумати… Найбільш вправною ви­явилася наша чемна Франциска. Аби наздогнати, як мінімум трьох народити маєш.

Жінка зітхнула від раптового спогаду так, ніби батько був живий і поряд. Маля і собі заходилося крутитися, буцаючи аж під ребра, — певно, відчуло, що мати не спить.

— Уже чотирьох, татку, як Бог дасть, чотирьох… Аби лиш Він управив до того часу додому вернутись.

Санкт-Маргаретен. 1957 рік

Тривожні передчуття розвіяв ранок, власне, як і па­м’ят­ні спомини. Новий день бере гору над учорашнім, яким би те не було: чи щасливим, чи гірким. Франциска не забула нічне страхіття, хоч би й хотіла, проте за клопотами про дітей незчулася, як дні хутко збіглись у тижні. Світ, що її оточував, змінювався просто на очах. Годі було збагнути, як непримітні вулички з криницями попід дворами, дерев’яні тини, обриси хат — усе розцвіло, захлинувшись несподіваною ніжністю. Франциска не впізнавала Горбова й тішилася тим змінам, як мала дитина, бо так серцю було значно спокійніше. Страхи вивітрювалися, перше враження обростало молодою зеленню, шок малів, хоч і не зникнув остаточно. Особливо чомусь припала до душі чужинці черемха в кінці городу, при самій межі. Як вона там і опинилась і навіщо господарі лишили височеньке дерево, що давало помітний затінок на городину (а то далеко не завжди користь), — хтозна. Однак як тільки перші сутінки лягали на Чернігівську губернію, чужинка облишала всі невідкладні справи й неквапливо йшла стежкою поміж грядок, минала горбки з посадженою картоплею і спинялася на межі. Зачарована, піднімала голову догори й могла довго-довго слухати голос дерева в травневій тиші, аж доки хтось із дітей не починав кликати маму. Духмяне повітря котило невидимі хвилі вглиб української ночі, а жінці здавалося, що цієї короткої миті у світі не існує ні печалі, ні втрат, ні хвороб, є лише весна, весна і… робота.

Будинок родини Цайтлер. 1957 рік

Австрійська піддана помічала основну відмінність між двома світами — її австрійською домівкою та Захаровою батьківщиною, і цією відмінністю були обся­ги роботи. Чуйна за характером, вона щиро шкодувала родину чоловіка, особливо матір. Може, ще й через те, що мимоволі порівнювала зі своєю матінкою, і ця різниця вражала. Важка, почасти непосильна для жінки робота зробила свою справу.

Горпина Іванівна виглядала значно старшою, аніж була. Зморшки лягли довкола очей, борознами вкрили чоло, плечі опустилися, а потріскані руки не знали спочинку: щойно виконають одне діло, одразу ж беруться за інше. Сердешна провалювалась у сон, як у безодню, а щойно засіріє — нова круговерть. І все бігом, усе на ходу, ледве встигали словом перемовитись. Але як приворожували душу її лагідний голос, добре серце й заливистий сміх, коли жартував чоловік або хтось із синів. Франциска чудувалася з отієї непереборної і незбагненної жаги приправляти жартами будь-яку розмову.

Господаря, Василя Петровича Пономаренка, австрійська невістка бачила хіба що за вечерею. І таким він їй строгим здавався, чужим, відстороненим. Розуміла, що на те були причини, відчувала, що інакше й бути не могло в цьому суворому та безкомпромісному світі, проте від того душі не легшало. Тим паче, що Захар зовні дуже походив на батька: успадкував і поставу, і риси обличчя, навіть голос, манеру рухатися. Тому, коли жінка дивилася на свекра, іноді їй увижалось, що то її власний чоловік. Певно, тому свекрове мовчання так гнітило. Слова ніби й були, але здавалися заважкими для старшого Пономаренка, от він і мовчав. Винятком ставали рідкісні миті, коли чужоземні онуки, бавлячись між собою, залазили діду на коліна. Вочевидь, Фанечку забавляла схожість діда з татком, бо мала вигадниця могла обійняти того за шию, ще й смикнути за густі вуса, у яких де-не-де прокрадалася сивина. Василь Петрович завмирав, кректав і хитро мружив очі, які ніби хто підсвічував зсередини.

— Ді-ду… — лопотала українською, накручуючи дідові вуса собі на пальці, а він, зворушений, нарешті всміхався. Раділа й Горпина Іванівна, ловила на печі ноженята Марійки, лоскотала єдиного онука Івана, а той заходився дзвінким сміхом. І здавалося, хата робилася вищою, просторішою, зникали злидні, скрута, тривоги. Україна в такі миті усміхалася до австрійки щиро, привітно, з теплом і вдячністю. Підтримували жінку й відвідини молодшої невістки — Пелагеї. Франциска звикала до чудного імені, старанно вимовляючи по складах саме цей повний варіант, хоч рідня кликала простіше — «Палажка». Незважаючи на мовну перепону, різне виховання та діаметрально протилежні уклади життя, обидві якось дуже швидко зблизилися. Палажка частіш, аніж досі, забігала до свекрів. І роботи, і клопотів у горбівської молодиці вистачало, проте вона знаходила хвилинку для гостини. Тим паче, що діток гляділа її прабаба, у чию хату молоде подружжя перебралося жити одразу після весілля, тож турботливе материнське серце могло бути спокійне. Дівчатка й собі часто-густо просилися в гості до австрійської рідні, тому, коли в неділю випадала нагода, Палажка брала їх із собою. Заходила до хати, мов сонце, усміхаючись, брала із собою ще гарячу паляницю. І хоч не заведено було в Пономаренків за столами висиджувати, Горпина одповідала всім коротко: «Гості в хаті дорогі».

Натомість австрійська невістка дедалі виразніше відчувала, як за нехитрими жіночими справами (робота таки направду не ждала) народжуються близькість і спорідненість. Обидві молодички могли щиро посміятися з дитячих забав, переповісти кулінарний секрет, а то зачинали пісню, ще й так, що навіть Василь Пономаренко потай усміхався в посивілі вуса. Особливо українська рідня вподобала маргаретинські пісні, було, навіть цікаві сусіди приходили послухати, а то й кликали «німку» на вулицю.

Франциска, щоправда, не балувала горбівчан отими виходами