Читати книгу - "У затінку земної жінки, Олена Печорна"

Після двадцять першої нуль-нуль свекор, виснажений «холодною війною» з дружиною, заснув, сидячи на стільці з пультом у руках. Його хропіння зробило ніч глибшою, чи то пак зовсім глухою, тому вечірнє купан­ня хочеться якнайшвидше завершити, а нíяк. Тазики, відра, волога ганчірка на долівці. Коли біля двору на­решті зупиняється автомобіль, Жанна саме протирає підлогу. Першою «стрічає» сина Галина Іванівна. Материнські докори спалахують швидко й так само швидко гаснуть, мов свіча на вітрі. Бубоніння «чому не відповідав і не передзвонив» Максим обриває коротким:

— Мамо, справи. Треба ж освоїтись, увійти в курс. А як ви хотіли? Вечеряти не буду, нас погодували.

І одразу ж робить хід конем, протягуючи руки до Варюшки. Донечка щойно помилась і сидить, замотана рушником, наче в коконі.

— Доцю, привіт. Спатоньки йдемо? А де Ваньок?

Так дивно. Жанна спостерігає за чоловіком віддаля і робить це відсторонено, ніби чужа. Максиму пасують і костюм, і сорочка з краваткою, одяг виструнчив його, сховав ледь помітне пузце, додав солідності. От тільки недоречний він тут якийсь, зайвий. Так, ніби по-справжньому живе десь-інде, а сюди, до своєї ж сім’ї, змушений повертатися. Їхні погляди зустрічаються, і Максим робить спробу всміхнутися.

— Привіт.

Слова, всі, які є, зі свистом засмоктує діра, що всередині. Жінці бракує повітря… і ще когось. Когось до болю рідного й зрозумілого.

— Ваня миється. Винесеш воду. А якщо теж захочеш, постав відро на плиту… Чи, може, мився там, де й вечеряв?

Простір довкола миттєво електризується. Наполохана Варюшка злякано кліпає очиськами. Свекруха шарудить аптечкою — демонстративно, так, щоб синочок почув. Свекор, прокинувшись остаточно, невдоволено зиркає і робить те, що зазвичай рятує від сварок із дружиною, — вмикає звук так, що годі перекричати. Дарма. Максим навіть не збирається відповідати, натомість жбурляє на диван шкіряний портфель і йде до другої кімнати. Яка ж вона дурна, Господи, яка дурна й жорстока. Ваня… Ванюша. Їхній ображений і збурений син-підліток, опинившись сам на сам з батьком, спершу червоніє, сопе, а потім рвучко відштовхує простягнуту руку. А чого вони чекали? Син тягне відро сам, поспішає, ледь не біжить. Вода розхлюпується по долівці й лишає велетенські темні плями.

— Отак, значить? Добре.

Нарешті, нарешті він опиняється поряд по-спра­вж­ньому. Може, хоч зараз помітить, що відбувається з ними.

— Щоб завтра речі зібрала. Усі! — дивиться просто в очі. — Зрозуміла? А то засиділися ми тут. Хорош. Пора сімʼю докупи збирати. У Куликівці такий-сякий будинок знайдеться. Заразом і я на місці постійно буду.

Втрата

Знаєш, життя не з медом:

Інколи так полинно,

Інколи так нія´ко,

Інколи зимно-зимно…

Інколи так нестерпно,

Інколи біль — в параліч,

Інколи духом ница,

Жити не хочу навіть…

Знаєш, життя — не пісня:

Інколи хочу вити,

Інколи так згинає,

Щоби мене зломити…

Інколи темно-темно,

Сонця в душі не бачу,

Нічка гребе печалі,

Я, безпорадна, плачу.

Інколи… всяк буває,

Темінь чорніш над ранок…

Промінь крадеться в мозку,

Вірю — гряде світанок!

Оксана Кузів. Гряде світанок

Коли Францисці вперше наснився той сон, вона заціпеніла. Не могла поворухнутися, просто лежала з розплющеними від жаху очима й слухала дихання дітей. Малеча рівно сопіла уві сні, зігріта духом протопленої печі.

— Ти чого? — спитав Захар спросоння і вкутав дружину вовняним рядном, найтеплішою річчю, що знайшлася в батьківській хаті. Хоч весна й бубнявіла квітом довкруж, проте ночі ще були студені. — Наснилося щось?

Кивнула, притулившись до чоловіка, не в силі промовити ані слова.

— Зараз минеться. Спи.

Налякана жінка лише зітхнула у відповідь, відчуваючи, як їдке сум’яття лягає тягарем десь під серцем. Ніч ураз наче подовшала, тривогами доточена, а після побаченого в нічному жахітті про сон узагалі боялася думати. Через деякий час, коли дихання чоловіка знову стало рівним, чужинка беззвучно зашепотіла молитви. Якби щось подібне сталося на її батьківщині, жінка неодмінно засвітила б світло, узяла Біблію і читала, читала б доти, доки страх не змалів. А зранку обов’язково б рушила на службу до костелу, упала б навколішки перед Матінкою Божою і не підводилася, доки в серці не відновилися спокій і впевненість.

«Спокій серця — то головна сила жінки», — часто повторювала матінка, коли вони із сестрами були ще зовсім малі. Нині доросла Франциска опинилася за сотні кілометрів від отчого дому, сімейного вогнища, звичного й такого зрозумілого укладу життя. Здається, ще мить — і темінь поглине її душевну рівновагу остаточно, тому жінка міцніш заплющила очі, воліючи зосередитися на чомусь відстороненому, а в уяві одразу ж постала матінка. Лагідна, тиха, вона ніколи не гнівалась і не бідкалася, скільки б справ не готував для неї прийдешній день, натомість мала дивовижну звичку заходити до їхньої кімнати пізно ввечері, перед сном, аби обійняти: спершу Розу, потім її, Франциску, а найдовше вона лишалася біля наймолодшої Анни. Мамині руки завше пахли милом і затишком, а біля грудей було тепло-тепло. Певно, у ті безцінні миті близькості вони таки його відчували, спокій жіночого серця. І печалі маліли, страхи розвіювалися, робилося так добре й тихо в цілому світі, наче в раю. Треба ж, скільки років минуло, а ритуал обіймати дітей на ніч зберігся. Франциска мимоволі всміхнулася цій раптовій думці, адже й справді навіть тут, серед чужих людей та звичаїв, вона фізично не мог­ла заснути, якщо перед тим не обійняла свою малечу. Захар уже навіть сварився: мовляв, їй би поберегтися зараз, а не на піч дертися, однак Франциска не могла інакше. Певно, через те стільки тривоги проти ночі здійнялося, пересторог і пустих побоювань. Діти ж бо для неї зараз життя, увесь світ, який є.

Обережно, аби не потривожити сон чоловіка, вона повернулась і лягла на правий бік. За останні тижні живіт помітно округлився, виріс, тому доводилося часто змінювати положення, аби віднайти зручне, проте жінка не нарікала, більше того, сприймала вагітність як щось абсолютно природне, неначе якусь важливу й значиму частину самої себе. Власне, так воно й було, адже Франциска або виношувала, або ж годувала немовля вже пʼятий рік поспіль. Здавалося, діти займали якусь особливу чергу десь отам, угорі, чекаючи слушної миті, а згодом народжувалися саме в їхній родині. Найпершим був Іванко. Красивий блакитно­окий хлопчик-янгол з’явився рано-вранці після трива­лих і доволі складних пологів. У переважній більшості випадків з первістками лишень так і відбувається, однак тієї липневої ночі їй увижалось, що сонце ніколи не зійде над Санкт-Маргаретеном. Як же вона помилялася! Осяяний першими променями, синок широко розплющував очі, ніби вже тоді міг бачити незбаг­ненний світ у всіх його проявах, а золотаві кучерики хотілось обсипати нескінченною кількістю поцілунків.

— Янгол! Маленький земний янгол, — шепотіли над ліжечком усі, хто бачив його вперше, а ще дивувалися, як отаке золотаве диво могло з’явитися саме у них із Захаром, темноволосих і смаглявих. За де­який час, щоправда, стала помітна схожість із бабусею Барбарою. А коли племінника тримала на руках молодша тітонька Анна, можна було побитися об заклад, що це саме її маля. До речі, ім’я, котре обрав Захар, теж вирізняло хлопчика з-поміж його австрійських однолітків. Новоспечений татусь так щиро пере­ймався, хвилювався і переживав, а потім тішився