Читати книгу - "У затінку земної жінки, Олена Печорна"

поміж люди, хоча була приязна в спілкуванні й старанно вимовляла «здрастуйте» при зустрічі, дивувала чудним вихованням, «міським» вбранням і манерою рухатися. Вагітність певною мірою зробила жінку більш вразливою, тому дедалі частіше «німка» воліла лишатися вдома, серед найближчих родичів чоловіка. Але навіть «найближчі» тривалий час приглядалися до чужинки з певною пересторогою.

Іван, наприклад, хоч і зрадів поверненню старшого брата, проте, на відміну від Пелагеї, на «німку» поглядав згори, так, ніби прагнув довести чужинці, що українці теж не ликом шиті й знають собі ціну. Ще «тепліше» зустрів австрійську рідню Андрій, син рідної тітки Захара. Мав якихось сімнадцять літ від роду, а запалу й руху стачило, мабуть, на кількох. До тітки, щоправда, заходив рідко, уже коли запрошували, показово оминав поглядом гостей, натомість зачинав розмови про нове радянське життя. Марно. Чи то жіночої мудрості, чи природного такту вистачало австрійці, проте на молодечу браваду вона не зважала, умисне відмовчувалася, навіть, було, спиняла й стишувала Захара в суперечках. Той шкодував батьків. Незважаючи на передчуття, що лишатися в радянській Україні надовго не варто, відкладав від’їзд. Нова розлука лякала моторошною невідворотністю.

— Ось потеплішає — і рушимо в дорогу, — заспокоював дружину, котра подумки не раз і не два складала речі, розмірковуючи, що куди покласти, аби згодом хутко знайшлося при переїзді. — У матері іменини одбудемо й додому.

А тут іще одна нагода трапилася. І яка! Ніхто й подумати не міг. Засватав молодший брат Володя доньку вибельського дяка Петра Петровича Ревка — Катерину. Ще з минулої осені Володимир часто й густо навідувався в сусіднє село Виблі то на вечорниці, то на службу святкову до церкви, то на заробітки до місцевих заможних господарів, аби тільки побачити чорняву повновиду красуню і поговорити з нею. Вразила серце молодого хлопця дзвінким голосом та вмінням запально танцювати Катерина, схожа на квітучу гілочку яблуні, яка згодом розбагатіє запашними плодами. Та не знав молодший Пономаренко, чи віддадуть батьки за нього дівчину. Родина дяка заможна, мають буди­нок цегляний на горі біля церкви, господарство чимале, бо й дітей багато в Ревків. Коли після Різдва, у м’ясоїд, Володимир заслав сватів, то отримав відмову: мовляв, Катерина ще зовсім юна, хай ще в батьківській сім’ї подівує — встигне до вінця. Але дізнавшись, що брат Володі повернувся з австрійського полону з дружиною і діточками, та ще й не з порожніми руками, — допоміг брату Івану грошима на побудову хати на одділі, а не в сінях батьківської хати, як заведено у бідняцьких сім’ях, — переказали через горбівського дяка Трикашного: «Хай засилає сватів після Радовниці, зіграємо весілля». Тільки й чекав такої віст­ки Володимир. Сказано — зроблено.

— І що то за дійство — весілля в Горбові та ­Виблях? — дивувалася австрійська гостя. А Палажка тільки підморгувала змовницьки.

— Добрі люди весілля по пʼять днів гуляють!

Так воно й сталося. Раз побачивши, приїжджа гостя всією душею пройнялася обрядовими приготуваннями. А як інакше, коли так співають, що душу виймають? Здавалося, що кожен рух, кожнісінький крок супроводжувалися злагодженим співом дівчат і молодиць у квітчастих хустках, у запасках та вишиваних сорочках. А парубки та чоловіки й собі статечно вбиралися і підігравали у всьому бідовому жіноцтву, котре по праву керувало святковим весільним гулянням.

— Фаню, — так її ніжно називала свекруха, — іди поможи замісити весільний коровай молодого. У нас це роблять тільки молодиці в гарному здоров’ї та щасливі.

— Я ж не вмію, — ніяковіла, хоча відмовити не могла.

— Ти щіпочку борошна кинь, далі інші дороблять. Так своїм щастям з молодими поділишся.

А потім вони ліпили прикраси на коровай: голуби, квіти з листячком. І все співаючи, іноді пританцьовуючи. Спантеличено споглядала, як мати відряджала Володимира з боярами на заручини до Виблів. Посідали на вози, а тут весняний теплий дощик залопотів по молодому листячку.

— Щасливі та багаті будуть молодята, — пророчила стара Власівна, парубки жартували й молодого в плечі штовхали, а вусатий гармоніст міхи гармошки розтягував, приспівуючи: «Де ж ті бояри волочилися, що подоли помочилися? Ой, до Виблів виїжджаємо, привеземо молоду — обіцяємо».

Отак з піснею, сміхом і гамором зникла весела компанія за поворотом, а Франциска дивилася вслід і дивувалася, бо ніяк не могла збагнути отого вміння горбів­чан перевтілюватися залежно від події, місця і ситуації.

А яке красиве вінчання в церкві, як зворушливо, урочисто й трепетно. А скільки жартів, сміху й пісень, доки по молоду з приданим їздили! І оте придане всі чомусь називали «скриня». Ще було «навішування» — обдаровування молодих для зачину на створення сімейного гнізда. І знову пісні, знову танці. Миготять перед очима вишиванки, брязкотять шальки намиста, тупотять черевики та чобітки, і все з таким заливчастим і бадьорим сміхом під чарчину самогону та нехитре частування печеним салом з тушкованою картоплею, квашеними огірками з грибами та капустою, пирогами різних видів, солодкими запеченими кашами та киселем, який так полюбився її малечі. Але найбільше сміху та веселощів було останнього весільного дня. «Циганили», збирали харчі для прощальної вечері, виряджалися компанії з обох весільних дворів — затятих місцевих «артистів», які перевдягалися в яскраві комедійні костюми, зроблені нашвидкуруч: скоморохи, стражники, матроси, відьми, — чого тільки не вигадували, аби повеселити молодих та всю весільну компанію. Весело, яскраво та неповторно щоразу. Аби ж то й життя молодої сім’ї таким склалося.

Стомлена Франциска вкладала малечу спати і, пригадуючи гуляння, щиро дивувалася. Буде тепер що розповісти родині в Австрії, буде чим і здивувати. Якби ще не оця незбагненна й невимовна туга. Наче ж і радості — безмір, а тривога не зникла, навпаки, зринала несподівано, у найбільш непідходящу мить, наче бралася нізвідки, і накривала хвилею сум’яття та безпричинних страхів. З рук падали речі, забувалося щось нагальне, губилося те, що лежало на видноті. Захар помічав її розгубленість, бо саме в такі хвилини й заспокоював обіцянками скорої дороги, а вона й погоджувалась. Авжеж, поїдуть уже після іменин, привітають матір і поїдуть.

Іменини й справді одбули. Привітати прийшли найближчі, нікого зайвого чи чужого. Посиділи душевно, щиро, українська пісня лилась у нічне небо довгою щемливою рікою, здавалось, аж до Бога, а вранці… Власне, усе було, як завжди, як десятки разів до того. Діти бавились. Іван грався із сестричками у дворі, малював на піску під тином, утікав від півня і роздивлявся небо вгорі, допитуючись:

— Мамо, а Бог там живе? І йому згори все-все видно?

Обідали тим, що лишилося після святкування, ні­хто з дітей не скаржився на апетит. А от вечеряв синок гірше, посидів за столом для годиться, на піч задерся першим, нащось кутався, тягнув дідового кожуха й ховався під ним з головою. Уже коли дівчатка вляглися поряд, Франциска по черзі поцілувала дітей, затримавшись біля сина: надто гарячим він їй здався.

— Іванчику, нічого не болить?

— Ні… — кліпнув оченятами довірливо, ще й усміх­нувся. — Спатки хочу…

Вони й лягли, правда, засинала неспокійно: щось муляло, гризло й тривожило, а що — пояснити не могла. Мучилася ледь не до півночі, а стомившись вкрай, забулася важким сном. Снилася матінка, котра блукала їхнім австрійським будинком. Нажахана, вона рвучко відчиняла одні двері, потім другі, оббігала порожні кімнати, вибігала, знову верталася та обмацувала кожен куток і закуток. І навіть уві сні Франциска чітко розуміла, кого вона шукає. Річ у тому,