Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

«Він веде тебе до вівтаря. Він старий та жирний, і від нього тхне потом. Він дивиться на тебе і облизує губи…»

Жинь здригнулася, міцно замружилася й розплющила очі.

Сінеґард страшний і незнайомий. Але це не мало значення. Їй нікуди більше йти.

Жинь розправила плечі й рушила через ворота Академії назад.

Тут краще. Байдуже, як усе складеться, але тут у тисячу разів краще, ніж у Тікані.

— А потім вона запитала, чи в сараї теж є класна кімната, — звіддаля почувся голос із боку черги на реєстрацію. — Бачили б ви її одяг.

У Жинь побігли мурахи по шиї. То був хлопець із екскурсії.

Вона розвернулася.

Він і справді був вродливий, неможливо вродливий, з великими мигдалеподібними очима та чітко окресленими вустами, приваб­ливими навіть попри те, що він викривив їх у презирливій посмішці. Шкіра порцеляново-біла — за таку будь-яка сінеґардка ладна була б убити, — а шовковисте волосся майже таке ж довге, як колись у Жинь.

Він перехопив її погляд і голосно зареготав, немовби взагалі її не бачив.

— А її вчитель, я вам точно кажу, один із тих старих невдах, які не спромоглися знайти роботу в місті і скніють, намагаючись нашкребти на життя працею в магістратах. Коли ми підіймалися сходами, він так голосно хекав, що я думав: богу душу віддасть.

Жинь терпіла словесну наругу від Фанів роками. Обрáзи від цього хлопця заледве дошкулили їй. Проте лихословити про вчителя Фейжика, який привіз її з Тікані, врятував від нікчемного майбутнього в силуваному шлюбі… цього вона пробачити не могла.

Жинь підійшла на два кроки до хлопця й зацідила йому в обличчя.

Кулак із приємним ляскотом вцілив йому в око. Хлопець позад­кував і, наштовхнувшись на студентів позаду, мало не гепнувся на землю.

— Ну ти й сучка! — хрипко скрикнув він, а потім випрямився й кинувся на неї.

Жинь позадкувала, виставивши поперед себе кулаки.

— Годі!

Між ними вигулькнув учень у темній мантії й розвів руки в боки, щоб розборонити їх. А коли хлопець усе одно рвонувся вперед, той швидко схопив його за зап’ясток і заламав суперникові руку за спину.

Знерухомлений, хлопчина завмер.

— Ви правил не знаєте? — голос учня був низьким, спокійним та наказовим. — Жодних бійок.

Хлопець нічого не сказав, лише вишкірився в похмурій зневажливій посмішці. На Жинь несподівано накотило бажання розплакатися.

— Імена? — наполегливо запитав учень.

— Фан Жунінь, — налякана, швидко відповіла вона. У них неприємності? Її виженуть?

Хлопець пручався, намагаючись вирватися з рук учня. Учень стиснув міцніше.

— Ім’я? — запитав він знову.

— Їнь Неджа, — випалив хлопець.

— Їнь? — Учень відпустив його. — І чого ж це вихований нащадок дому Їнь буянить у вестибюлі?

— Вона вдарила мене в обличчя! — хрипко верескнув Неджа. Навколо його лівого ока вже починав проступати огидний синець — дуже помітна багряна пляма на порцеляновій шкірі.

Учень здійняв брови й глянув на Жинь.

— І чому ти це зробила?

— Він образив мого вчителя, — сказала вона.

— Та невже? Ну, це все змінює, — здавалося, учень потішався з них. — Тебе хіба не вчили, що вчителів ображати не можна? Це табу.

— Я тебе вб’ю, — прогарчав Неджа до Жинь. — Та я, бляха, тебе прикінчу.

— Ой, та годі вже, — учень удав, що позіхає. — Ви у військовій академії. За рік матимете достобіса можливостей убити одне одного. Але прибережіть свій запал, доки відбудеться ознайомлення, гаразд?

Роздıл 3

До головної зали, переробленого храму на третьому ярусі гори, Жинь і Неджа прийшли останніми. Хоча зала й не була дуже великою, порожній похмурий інтер’єр створював враження значного простору, змушуючи їх почуватися меншими, ніж насправді. Жинь припустила, що в присутності богів та вчителів такого ефекту домагалися навмисно.

Першокурсники, загалом їх було не більше за п’ятдесят, сиділи навколішки рядами по десять осіб. Вони сплели руки на колінах, кліпаючи та роззираючись довкола в мовчазній тривозі. Старші сиділи рядами навколо них та буденно перемовлялися. Їхній сміх був гучнішим, ніж зазвичай, немовби вони свідомо намагалися змусити новачків почуватися незатишно.

За мить після того, як Жинь сіла, вхідні двері розчинилися й до зали ввійшла тендітна жінка, нижча навіть за найнижчих першокурсників. Вона крокувала солдатською ходою — бездоганно виструнчена, точна й самоконтрольована.

Услід за нею пройшли п’ятеро чоловіків та одна жінка, всі в темно-коричневих мантіях. Вони зупинилися позаду неї й стояли, вклавши руки в рукава. Учні замовкли, підвелися, зчепивши руки за спиною, і нахилили голови, ледь вклоняючись. Жинь та інші першокурсники зрозуміли натяк і квапливо підвелися.

Якусь мить жінка пильно їх розглядала, а потім жестом наказала сісти.

— Ласкаво просимо. Мене звати Дзіма Лайн, і я маю звання старшої вчительки цієї Академії, також я командир Сінеґардського військового резерву та колишній командир Нікарської імперської міліції, — голос Дзіми прорізав кімнату немов мечем. Дзіма вказала на шістьох людей, які вишикувалися в ряд позаду неї. — Це майстри Сінеґарда. Вони стануть вашими викладачами впродовж першого курсу і потім вирішать, чи брати вас своїми учнями після Випробувань наприкінці року.

Майстри стояли серйозні, один поважніший за іншого. Жоден не всміхався. Усі мали паски різних кольорів: червоного, синього, фіолетового, зеленого, помаранчевого.

Крім одного. У чоловіка, який стояв ліворуч від Дзіми, паска не було. Його мантія також відрізнялася від мантій інших. Ані вишивки по краях, ані емблеми Червоного Імператора праворуч на грудях. Він був убраний так, немовби взагалі не розумів, що тут відбувається, і просто останньої миті накинув на себе безформ­ну коричневу мантію.

Волосся цього майстра було білим-білісіньким, немов борода вчителя Фейжика, проте він зовсім не скидався на старого. Обличчя не помережане зморшками, проте й молодим його не назвеш. Визначити вік неможливо. Коли Дзіма говорила, він колупався мізинцем у вусі, а потім підніс пальця до очей, щоб вивчити виколупане.

Раптом він підвів очі, перехопив погляд Жинь і самовдоволено всміхнувся.

Дівчина квапливо відвернулася.

— Ви тут, бо отримали найвищі бали з Кедзю по всій країні, — сказала Дзіма, великодушно розкриваючи руки. — Ви обійшли тисячі інших учнів у змаганні за право навчатися тут. Вітаю.

Першокурсники збентежено перезирнулися, не певні, чи варто собі аплодувати. Почулося декілька пробних оплесків.

Дзіма всміхнулася.

— Наступного року п’ятої частини з вас тут уже не буде.

Запала мертва тиша.

— Сінеґард не має ані часу, ані ресурсів, щоб навчати кожну дитину, яка мріє про військову славу. Солдатами можуть стати навіть неписьменні фермери. Але ми тут готуємо не солдатів. Ми готуємо генералів. Ми готуємо людей, у чиїх руках опиниться майбутнє Імперії. Тож якщо я вирішу, що ви вже не варті нашого часу, вас попросять піти. Ви помітите, що вам не дадуть змоги обирати сферу навчання. На наше переконання, цей вибір не можна лишати в руках студентів. Після першого року вас перевірятимуть на майстерність із усіх предметних курсів, які ми тут викладаємо: бій, стратегія, історія, озброєння, лінгвістика та медицина.

— І вірування, — перебив її біловолосий майстер.

У Дзіми смикнулося ліве око.

— І вірування. Якщо наприкінці року під час Випробувань вас визнають гідними якогось напряму навчання, то дозволять лишитися в Сінеґарді. Тоді ви отримаєте звання учня.

Дзіма вказала на