Читати книгу - "Художник хиткого світу, Кадзуо Ісігуро"

На якусь мить Ічіро задумався над моєю пропозицією, а потому перекотився долілиць і, низько нахилившись над аркушем паперу, почав малювати. Темно-коричневим олівцем Ічіро намалював у нижній частині аркуша шерегу якихось коробок, які вже незабаром перетворилися на обриси міських багатоповерхівок. А потім на аркуші з’явилася величезна ящіркоподібна істота, яка стояла на задніх ногах, загрозливо нависаючи над містом. У цей момент мій онук замість коричневого олівця взяв червоний і почав малювати навколо ящірки яскраві смуги.

— Ічіро, а це що таке? Пожежа?

Ічіро не відповів, а й далі виводив червоні лінії.

— Ічіро, чому там горить вогонь? Він якось пов’язаний із появою чудовиська?

— Електричні кабелі, — відповів Ічіро і нетерпляче зітхнув.

— Електричні кабелі? Що ж, це вже цікаво. Хотілося б дізнатися, чому від електричних кабелів починається пожежа. Ти часом не знаєш?

Ічіро знову зітхнув і продовжив малювати. Тепер він тим самим темно-коричневим олівцем унизу аркуша малював переляканих людей, які розбігалися навсібіч.

— Ічіро, в тебе дуже добре виходить, — похвалив я онука. — Можливо, щоб якось винагородити твої старання, Оджі сходить із тобою завтра на цей фільм. Що скажеш?

Мій онук завмер і підняв на мене погляд.

— Цей фільм може бути занадто страшний для Оджі, — сказав він.

— Сумніваюся, — сказав я, сміючись. — Але от твою маму і тітку він справді може налякати до смерті.

Почувши це, Ічіро голосно розреготався. Він знову перекотився на спину і, продовжуючи сміятися, крикнув у стелю:

— Оце мамі і тітці Норіко буде страшно!

— Але ми, чоловіки, таке любимо, еге ж, Ічіро? Підемо завтра на той фільм. Ти хотів би на нього сходити? Візьмемо жінок із собою і дивитимемося, як вони жахаються.

Ічіро продовжував голосно сміятися.

— Тітці Норіко стане страшно на самому початку!

— Мабуть, так і буде, — відповів я, знову засміявшись. — Тоді домовились, підемо завтра в кіно. А зараз, Ічіро, продовжуй малювати.

— Оце тітка Норіко перестрашиться! Вона відразу ж захоче піти геть!

— Ічіро, малюй. У тебе так добре виходило.

Ічіро знову перевернувся долілиць і взявся малювати. Втім, здавалося, що його колишня зосередженість уже вивітрилася; він почав домальовувати внизу сторінки дедалі більше силуетів людей, які розбігалися навсібіч, аж поки їхні обриси злилися в суцільну плутанину. І незабаром, остаточно збайдужівши до малюнка, просто почав поривно черкати по всій нижній частині аркуша.

— Ічіро, що це ти таке виробляєш? Ми не підемо в кіно, якщо ти так поводитимешся. Негайно припини!

Ічіро зірвався на ноги і вигукнув:

— Хай Йо Сільвер!

— Ічіро, сядь. Ти ще не закінчив малюнок.

— Де тітка Норіко?

— Вона розмовляє із твоєю матір’ю. Ічіро, заспокойся, ти ще не закінчив свій малюнок. Ічіро!

Але мій онук уже стрімголов кинувся з кімнати, вигукуючи:

— Одинокий рейнджер! Хай Йо Сільвер!

Я вже достеменно не пригадую, що саме робив наступні кілька хвилин. Цілком можливо, так і залишився сидіти в тій кімнаті, дивлячись на малюнки Ічіро і ні про що конкретне не думаючи, як я останнім часом часто і роблю. Та врешті я таки зіпнувся на ноги і пішов шукати доньок і онука.

Я застав Сецуко на веранді, де вона сиділа на самоті, дивлячись на сад. Сонце ще й досі яскраво світило, але стало вже значно прохолодніше, і, коли я підійшов, Сецуко озирнулася й пересунула одну з подушок на сонце, щоб я сів там.

— Ми заварили свіжого чаю, — сказала вона. — Тату, хочеш чаю?

Я подякував і, поки вона наповнювала моє горня, теж перевів погляд у сад.

Хоч йому і багато випало пережити в роки війни, він добре відновився й у ньому досі можна було впізнати той сад, який близько сорока років тому посадив сам Акіра Суґімура. У дальньому кінці, біля задньої стіни, Норіко й Ічіро стояли, розглядаючи кущ бамбука. Цей кущ, як і майже всі інші тутешні корчі та дерева, Суґімура знайшов десь у місті і вже дорослими пересадив у свій сад. Ба більше, подейкували, буцімто Суґімура особисто ходив містом, заглядаючи за садові огорожі, і пропонував чималі гроші господарям, що їхні кущ або дерево припали йому до душі і він хотів їх пересадити у свій сад. Якщо це правда, то він добирав рослини напрочуд майстерно, і завдяки цьому сад мав тоді — і має досі — неабиякий гармонійний вигляд. Коли на нього дивишся, виникає відчуття природності і гармонії, і немає й натяку на штучно продуманий дизайн.

— Норіко завжди вміла знайти підхід до дітей, — зауважила Сецуко, не відриваючи від них погляду. — Ічіро дуже її полюбив.

— Ічіро славний хлопчина, — відповів я. — Геть не такий сором’язливий, як більшість дітей його віку.

— Сподіваюся, він зараз не дуже попсував тобі нерви. Ічіро іноді буває такий свавільний! Знаєш, ти можеш на нього насваритися, якщо він починає тебе дратувати своєю поведінкою.

— Він анітрохи мене не дратує. Ми чудово заприязнилися. До речі, ми оце щойно разом малювали.

— Справді? Ічіро, мабуть, дуже сподобалося.

— А ще він розігрував для мене сценку, — відповів я. — У нього дуже добре виходить виконувати пантоміми.

— О так! Він часто і подовгу так себе розважає.

— А він іще й вигадує власні слова? Я намагався прислухатися, але ніяк не міг розібрати, що він каже.

Донька засміялася, прикривши рот рукою.

— Він, мабуть, грався в ковбоїв. Коли він грається в ковбоїв, то щоразу намагається говорити англійською.

— Англійською? Цікаво. А я думав, що ж це за така мова.

— Якось ми повели його в кіно, на американський фільм про ковбоїв, і відтоді він ними дуже захопився. Довелося навіть купити йому крислатого ковбойського капелюха. Він переконаний, що той смішний звук, який він видає, це і є ковбойський клич. Збоку це, мабуть, дуже дивно.

— То ось у чім річ, — відповів я, сміючись. — Мій онук став ковбоєм.

Садом війнув вітерець, і листя заколихалося. Норіко, присівши навпочіпки біля старого кам’яного ліхтаря обабіч задньої стіни, показувала щось Ічіро.

— Та все ж, — мовив я, зітхнувши, — ще якихось кілька років тому Ічіро попросту не дозволили б дивитися ковбойський фільм!

Сецуко, не відводячи погляду від саду, сказала:

— На думку Суічі, хай краще він захоплюється ковбоями, ніж боготворить таких людей, як Міямото Мусаші. Він вважає, що нині дітям краще