Читати книгу - "Давай залишимось ніким, Елла Савицька"

Заснути не виходить. Я збиваю подушку, повертаюсь, то затискаю простирадло між ніг, то накриваюся повністю. Зовсім розкритою чомусь спати дискомфортно. Боюся. Начебто й не вірю вже в казки про бабая, а все одно намагаюся, щоб хоч якась частина тіла була вкрита. Та навіть це не допомагає.
Прокрутившись добрих півгодини, психую і спускаюся на кухню. Зак уже спить, мабуть, батьки також. Усім зручно, одна я як лунатик. А все тому, що боюся засинати, знаючи, що під одним дахом зі мною живе людина, яка пограбувала мене в минулому. Вчора я теж очей майже не зімкнула.
Ось тільки, я не впевнена чи повернувся він вже чи ні. Двері начебто не хлопали. Вона у нас масивна, якщо хтось виходить чи заходить чути аж до моєї спальні. А вона на хвилиночку наприкінці коридору другого поверху.
Знаходжу в холодильнику відерце з улюбленим фісташковим морозивом і сідаю за стіл. Може, це заспокоїть мої нерви! Фісташки я готова їсти тоннами, а морозиво ще більше.
Відкриваю соцмережу, безцільно літаючи пальцем по екрану, і розглядаючи фотографії знаменитостей та своїх знайомих.
Завтра розпочинається школа.
Треба визнати, я не найпопулярніше дівчисько в школі. До таких у нас належить Сібілла Аллен та її почет. У них досить велика компанія: хлопці футболісти, серед яких Рой, баскетболісти і просто ті, кому пощастило опинитися серед найкращих. Я до них не належу, але особливо і не прагну. Мені комфортно у моєму статусі звичайної старшокласниці. Цієї популярності я б не потягнула. Занадто багато відповідальності та уваги.
Відправляю чергову ложку до рота, коли вхідні двері стукають.Від несподіванки здригаюся і обертаюся. Не знаю навіщо, адже навряд чи той, хто увійшов відразу вирушить на кухню, але він саме це й робить. Через кілька секунд в арці з'являється Скайлер. На мить пригальмовує побачивши мене, але ніяк не реагує.
На відміну від мене. Я настільки вражена його зовнішнім виглядом, що до непристойності відкриваю рота, розглядаючи пил і мазуту на його штанах і майці, поки він проходить повз і відкриває холодильник.
- Тобі казали, що така пильна увага помітна? - ставить питання з-за спини, поки одну за одною досліджує полиці.
- Ти де був? Що з твоїм одягом? – вражено питаю, спостерігаючи як він бере тарілку із сушарки, кладе на неї шматок м'яса та відправляє її до мікрохвильової печі.
– Тобі це не цікаво. - Миє руки в раковині, і діставши вечерю, сідає за барну стійку.
- Я ж запитала, значить цікаво, - наполягаю, обводячи поглядом контур м'язів на досить широкій спині.
Скайлер починає дзвеніти виделкою, не вважаючи за потрібне удостоїти мене відповіддю.
Повільно видихаю.

Так, гаразд… Я обіцяла собі з ним подружитися, а зараз найкращий момент. Зака поряд немає, настрій йому ніхто не зіпсує. Якщо він у нього звісно, ​​є. За поведінкою складно зрозуміти, вона у нього практично не змінюється.
Поки не передумала встаю зі стільця, і захопивши з собою відерце, пересідаю за барну стійку. Прямо навпроти хлопця.
Майже відразу ж шкодую, бо відстань між нами опиняється у критичних двадцять сантиметрах. Мені навіть вдається розглянути довгі вії на трохи стомленому обличчі. На вилиці у нього пилюка, але сказати я про це не наважуюсь.
- То що сталося? Тебе побили?
Виделка зі шматочком м'яса зависає, так і не дійшовши до його рота. Скайлер відриває від тарілки погляд і спрямовує його в мене. Хмикає.
– Я схожий на того, кого побили? - Відповідає і нарешті ховає виделку в роті.
Начебто налаштований не войовничо. Можна трохи розслабитися.
Набираю морозиво та продовжую свою трапезу.
- Якщо ні, то де?
- На роботі.
Тепер черга зависнути моїй ложці.
На роботі?
Миттєво напружуюся, трохи подаючись назад. З побоюванням оглядаю хлопця, ніби в нього з кишені може стирчати зграбований телефон або щось таке. Я дуже добре пам'ятаю, як він заробляє собі на їжу і що насправді мається на увазі під словом «робота».
Усередині зароджується гнів та бажання розбудити батьків прямо зараз, але я швидко його давлю. Не можна показувати, що я здогадалася, інакше це може нам дорого коштувати.
Поки намагаюся переварити інформацію, Скайлер спокійно відриває шматок хліба, мокнувши його в соус на тарілці, швидко з'їдає.

– На якій роботі? - Видавлюю з себе з усією безтурботностю, на яку здатна. - Ти працюєш?
- Так.
- Навіщо?
- Тобі не зрозуміти.
- Це ще чому?
Але відповіді знову не слідує. Ймовірно, він відповідає лише коли сам вважає за потрібне. Це дратує. Почуваюся як на допиті, ніби я допитливий докучливий поліцейський, а він злочинець, який видавлює слова через «не хочу». Хоча він і є злочинцем.
- А в чому полягає твоя робота?
Мені необхідно вичавити з нього правду, або хоча б якусь реакцію. Сумнівно, звичайно, щоб він ось так прямо мені виклав, що грабує людей, але емоції на обличчі можуть бути багатомовними.
- У ремонті машин.
Приголомшує мене відповіддю.
Примружююсь, намагаючись зрозуміти бреше чи ні, але мазута на майці все ж таки красномовно натякає на правду.
Відчуваю, як м'язи на спині розслаблюються. Виявляється, я весь цей час була натягнута як струна, побоюючись можливої ​​відповіді, яка мені не сподобається.
- Навіщо? Адже батько дасть тобі грошей. Повір, цього вистачить на всі потреби.
- Покладатися на когось не в моїх правилах, - відповідає сухо і швидко доївши м'ясо встає, щоб віднести посуд у раковину.
Я похмуро спостерігаю за тим, як він наливає прямо з крана воду в склянку і випиває її кількома ковтками. Кадик на міцній шиї сіпається на кожному ковтку, а я навіщо за цим спостерігаю відповісти не можу навіть самій собі. Напевно, все ще перетравлюю інформацію.

Я знаю, що багато хто підробляє в університеті, але не думала, що й школярі займаються подібним. Хіба їх узагалі кудись беруть?
Витерши губи тильною стороною долоні, хлопець проходить повз мене, але не дійшовши до виходу, раптово зупиняється. Обводить поглядом відерце, а потім піднімає погляд на мене.
- Не заперечуєш? - Кивком голови вказує на мою ложку, поки підходить ближче.
- Звичайно, ні. Пригощайся. Ложки та...
Останню букву ковтаю, тому що Скайлер не спромігся взяти чистий прилад. Він забирає у мене ложку, набирає морозиво і з'їдає його.
Нахабно та безцеремонно.
Миттєво гублюся.
- Це була моя ложка, - бурчу, потрапляючи в приціл його сіро-блакитних очей.
Влучний приціл, треба сказати. Почуваюся так, ніби він наводить на мене зброю і прикидає кудись вистрілити. В обличчя чи плечі. Саме цими місцями неквапливо гуляє його погляд.
– Ти сказала ти не проти.
- Я думала, ти питаєш про морозиво.
Скайлер ніби навмисно спостерігає за мною. Його великі губи збирають усю насолоду з ложки, а потім він простягає мені її назад.
Дивиться з очікуванням. Провокує.
Сіро-блакитні очі пронизують, як голкою. Один стібок, другий.
Нерішуче обертаюсь на ящик із чистими столовими приладами і назад на нього.
- Гидуєш? - Стріляє прямо в ціль.
Але... Я не те, щоб гидую. Просто не звикла ділити з кимось ложку чи виделку. Це особисті предмети. У кожного має бути своя.
А ось він звик, раптом доходить до мене. Швидше за все, діти в інтернаті з тарілки однієї їли та з чашок пили. Тож він і не церемониться. Їсть, як звик.