Читати книгу - "Мій коханий хірург, Інна Романова"

Настя Ульянова 
Ніс розпух і сильно болів, але я все одно летіла додому, наче на крилах. Сьогодні я врятувала життя людині! 
Адже відчувала, що щось не так і дякувати Богу, залишилася поспостерігати за пацієнтом. 
Ще була приємна увага Завгороднього, він мене лаяв, назвав дурною, але потім подбав про мій носик, навіть рентген наполіг зробити, щоб переконатися у відсутності перелому. 
А ще запропонував підвезти додому своєю машиною! Я дуже зраділа і майже погодилася, але побачила темні круги під очима на обличчі дорогого лікаря і на його втомлений вигляд... Йому завтра зранку на роботу, а я живу дуже далеко від лікарні, годину на метро, на машині ще довше... І відмовилася. 
Гарний день у мене сьогодні, недаремно прожила! 
Подзвонила мамі Каті і майже годину їй розповідала про свої пригоди на роботі, про ніс і Завгороднього, звичайно ж, промовчала. Потім ще майже годину розпитувала маму про її справи, про подружок та роботу. 
Так виходило, що наступного тижня я не бачила Романа, бо майже всі зміни були нічними. 
І ловила себе на думці, що дуже хочу побачити його очі, перекинуться хоч би парою слів. Я сумувала. 
Якщо раніше моя «закоханість» була чимось ефемерним, фантазійним, швидше мрією підлітка, зараз я взнавала чоловіка як молода жінка і він мені подобався дедалі більше. 
Стриманий, замкнутий, мовчазний, але водночас відповідальний та справедливий. Він людина дій, спостерігаючи за його роботою, я зрозуміла, що він поважає пацієнтів і цінує кожного з них. Можливо грубуватий і різкий, але завжди підтримає та подбає. 
Такий був чоловік моєї мрії – лікар Роман Завгородній. 
 

Ну ось і настав той момент, коли я не змогла виконати маніпуляцію – зробити люмбальну пункцію. 
В університеті нас вчили, що це лікарська процедура через складність виконання, але у відділенні нейрохірургії медсестра зобов'язана проводити її сама. 
Теоретично я знала як і що треба робити, але практично ніколи не робила. 
- Вибачте, - я підійшла до чергового лікаря. - Пацієнту заплановано взяти спинно-мозкову рідину, на жаль, я не можу… - мені було соромно зізнатися, але не буду ж я ризикувати пацієнтом через свої недоліки. 
- Зрозуміло, - процідив він. - Так ось про що Вірочка розповідала, - додав лікар. - Цього разу я сам проведу процедуру, до наступного разу прошу все ж таки навчитися. 
З червоним обличчям я вийшла з маніпуляційної та, звичайно ж, натрапила на Завгороднього. 
- Щось трапилося? - спитав він, поклавши руку на стіну і таким чином загородивши мені прохід. 
- Нічого, - мені було дуже-дуже соромно, хотілося провалитися крізь землю, адже розуміла, що зараз він запитає свого лікаря-колегу і все дізнається. Це було вище моїх сил, тому я спритно пригнулась під його рукою і банально втекла. 
Наприкінці зміни вже всі, мабуть, знали, що Вірочка Калугіна говорила про мене чисту правду і я безрука медсестра. 
Відносини з колективом у мене були хороші, і з медсестрами я потоваришувала, і лікарі були до мене дружні, якби ще не вічні розповіді Калугіної про моє студентське життя було б взагалі чудово. 
- Настю, – в кімнату відпочинку зайшов Завгородній, ми якраз із дівчатами чай пили, наша зміна закінчилася, а тортик залишився, гріх не з'їсти. – Зайди, будь ласка, до мене в кабінет, коли закінчиш, – як зайшов незворушним, так і вийшов, залишивши здивовані погляди та невисловлені питання колег-медсестер. 
– А що у вас за справи після роботи? – тут же посипалося бліц-опитування з усіх боків. Боже, що йому треба? Я ще не пережила сьогоднішньої ганьби, а тут новий стрес. 
Хоча чого гріха таїти, мені було дуже цікаво, що ж він хоче від мене. І ще, я так раділа, що проведу пару хвилин із ним наодинці (дуже на це сподіваюся). 
- Нічого не знаю, дівчата, клянуся, - сказала, підхопила сумку і помчала до свого лікаря. 

- Можна? - я увійшла до кабінету Завгороднього і побачила його як і раніше в уніформі, значить ми залишимося в лікарні... А я сподівалася на щось таке собі. Розмріялася, дурепа! 
- Настю, заходь, - він показав мені на стільчик і я слухняно вмостилася, склавши руки на колінах, як зразкова учениця. – Я сьогодні чув, що в тебе не вдається робити люмбальну пункцію, це правда? - і подивився ще так, прямо в душу зазирнув, як у нього це щоразу виходить? 
- Так… - прошепотіла і опустила очі, мені було всоте за сьогодні соромно. 
- Нічого ганебного в цьому немає, взагалі люмбальну пункцію повинні лікарі виконувати, але в нашому відділі всі медсестри мають високу кваліфікацію і вченою радою лікарні цю процедуру передали медсестрам. Вставай, іди переодягайся і почнемо вчитися , - я, напевно, навіть рота відкрила від подиву... На секунд десять зависла точно, що він сказав? Вчитиме мене? Схопилася і риссю метнулася до дверей, переодягатися, отже, переодягатися. 
Неоднозначні емоції володіли мною, з одного боку подив і незручність, з іншого, я була дуже рада – адже ми разом проводитимемо час, а це зближує! 
У маніпуляційній Роман сидів на кушетці і щось писав у телефоні, побачив мене і поплескав долонькою по місцю поруч, мовляв, сідай сюди. 
- Настю, спочатку давай почнемо з теорії - і він почав... Що там я думала? Зближувати нас це мало? Півгодинна лекція була проведена блискуче! За ним викладацька діяльність плаче! – А тепер давай пробувати на практиці, – закінчив він. 
- Перепрошую? – я здивовано глянула на чоловіка поряд. 
- Що не зрозуміло? - почула відповідь. - Спочатку на манекені, а потім на мені. 
І тут я зрозуміла, що такого "побачення" у мене в житті ще не було... Це навіть не штрикати Петровшенка в артерію! 
Півтори години я мучила манекен, намагаючись потрапити і взяти матеріал, начебто б все виходило, а потім бац і ні. 
Після десяти успішних спроб Роман почав роздягатися, якщо раніше я задивилася б, то зараз  розуміла з чим це пов'язано і романтичного настрою геть не відчувалося. Я боялася! 
Він зняв сорочку, ліг на кушетку і скрутився в позу ембріона: 
- Пробуй, Настю, давай, - лікар намагався мене підбадьорити, але злякав ще сильніше. 
З тремтячими руками я підійшла до чоловіка, взяла голку, спробувала стримати тремтіння, але навіть моє підборіддя танцювало чечітку. Вдихнула, видихнула, сконцентрувалася та відійшла. Не можу!.. 
- Романе, вибачте мені, я просто не в змозі це зробити зараз.- була змушена зізнатися. 
- Пробуй, Насте, - все ще наполягає мій "пацієнт". 
Я знову націлилася, ну, Насте, давай! Але руки та тіло  мене не слухалися. 
Роман розвернувся, різко потягнув мене за руку, мабуть, щоб привести до тями, я ж не втримала рівновагу і впала прямо на нього... І ось наші очі зустрілися на відстані 5 см, його здивовані і мої, сповнені жаху... Я відчувала його потужне тіло , тепло та силу, непередавані відчуття. 
Раптом двері в маніпуляційній відчинилися і на нас уп'явся незнайомий чоловік, судячи з одягу лікар нашої лікарні. 
Кілька секунд була німа сцена - він дивиться на нас, а ми, лежачи на кушетці, на нього. 
- Вибачте, - сказав чоловік і вийшов. 
Я миттю  сповзла з Завгороднього, захопила сумку, на бігу сказала "вибачте, до побачення" і втікла. 
Коли я вибігала з маніпуляційної, ще раз глянула назад, лікар, як і раніше, лежав напівголий на кушетці. 

Більше цього тижня ексцесів не відбувалося. 
Я потроху заспокоїлася, але все одно, щоразу, коли бачила Завгороднього мій пульс частішав і згадувалася сцена, ну та, де він напівголий на кушетці… 
- Даю тобі тиждень на навчання теорії, практики на манекені та моральної підготовки, потім повернемося до того, на чому зупинилися, – зловив мене в коридорі лікар, тихо пообіцявши подальшу допомогу, чи це була загроза? 
Катерині Іванівні запланували операцію на цьому тижні, ми активно готувалися, справ було достатньо, це давало змогу не думати про привабливих лікарів без сорочки. 
- Привіт, Насточко, - привітно мене зустріла Катерина Іванівна, коли я вкотре зайшла провідати пацієнтку. 
- Добрий день, - усміхнулася у відповідь. 
- Сьогодні до мене приїжджає мій Кирюша, я хочу тебе з ним обов'язково познайомити! Він чудовий і такий гарний! - у жінки світилися очі, коли вона розповідала про сина, все ж таки, як людині пасує бути щасливою! 
- Звичайно, буду рада познайомиться, - не хочу її засмучувати, мені все рівно, в принципі, а мамі приємно похвалитися сином, то чому б і ні? 
- Насте, а в тебе хлопець є? - навіщось запитала Катерина Іванівна, і, звичайно, за класикою жанру в цей момент зайшов Роман Петрович. 
- Ні, - тихенько відповіла я. 
- Це ж чудово! Тобі мій Кирюша дуже сподобається, він видний хлопець і успішний бізнесмен, будеш у нього, як за кам'яною стіною! 
- Що ви, Катерино Іванівно, лікар зайшов, я піду, добре? - Завгородній дивно так на мене подивився, невдоволений чимось? Може я переплутала аналізи? Подивилася карту, та ні, ніби все ок... 
В середині дня мене знову викликала жінка, я увійшла до палати та побачила «Кирюшу» - чоловіка 35 років, височенного та накаченого. А погляд добрий, як у мами. 
- Кирюшо, це Настя Ульянова, така дівчинка гарна, так вона мені подобається! - щебетала звідниця, хвалила мене йому, а йому мене. 
- Ви номерами телефонів обміняйтесь, про всяк випадок, - о, маніпуляції в хід пішли. 
Ми були на все згодні, без слів зрозуміли один одного, що не варто напередодні операції нервувати та засмучувати жінку. 
Дякувати Богу, операція пройшла успішно! Іншого і бути не могло – адже мій Завгородній оперуючий хірург. 
Подумки я давно його називаю «моїм», не тому, що так думаю, швидше за звичкою і ще мені так подобається, я ж нікому нічого поганого не роблю, не вішаюсь і навіть не займаюсь сталкерством! Тримаю себе в руках! Взагалі, останніми днями навпаки уникаю лікаря, бо пункція ще не закрите питання… 
Довго бігати у мене не вийшло, чоловік мене упіймав, взяв за лікоть і потяг у маніпуляційну. 
- Давай, Настю, - у мене дежавю, слово честі! Він знову в позі ембріона, а я з голкою в руках та очима, сповненими жаху. 
Ну не можу я! 
Його наполегливий і промовистий погляд не дає мені шансу уникнути процедури, я нахиляюся, торкаюся його спини, цілюсь у потрібне місце... І сльози починають градом литися, намагаюся взяти себе в руки, але не можу... 
- Насте, ну ти чого? - Роман трохи розгублено і злякано дивиться на ці потоки води, що струмком течуть з моїх очей, обіймає мене за плечі, так міцно... Я при цьому реву ще дужче. 
- Я... не... можу... - через ридання намагаюся пояснити. 
- Значить і не треба! Я ж казав, що це обов'язок лікаря, не медсестри! Бог з нею, з цією пункцією, не плач! - він все ще обіймає мене, а мені так безпечно і надійно в його обіймах, давно не відчувала такого почуття захищеності. 
- Ой, вибачте, - двері відкрив той самий лікар, що потрапив на минулу ситуацію, зараз теж не менш епічна сцена... 
Двері зачинилися, ми так посиділи ще пару хвилин, мої схлипи припинилися, сльози висохли, залишилися тільки соплі :) 
- Я піду, Олег, напевно, чекає мене в кабінеті, - буденно сказав Роман, ніби ми тут не обіймалися і не тонули в літрах моїх сліз, - А ти не переживай. Повторюю ще раз, це обов'язок лікаря, не медсестри. 
Лікар вийшов, а я ще пів години сиділа і намагалася усвідомити, що це щойно було? 

Роман Завгородній 
- Що ти хотів? - як і очікувалося мій двоюрідний брат, за сумісництвом гінеколог лікарні, чекав на мене, розсіявшись у моєму кріслі. 
- Ромчику, а що це я щойно спостерігав? Минулого разу я тактовно промовчав, але сьогодні, посеред робочого дня. 
- Олеже, заспокойся, це не те, що ти подумав. Між нами нічого немає, я просто їй допомагаю трохи, от і все, – розумів, що важко пояснити ті дві дивні сцени, що бачив брат, мені й самому важко зрозуміти… 
- Звичайно, - все ще не здавався він. - Ти нас з Оленою на весілля не забудь запросити. 
- Закрили тему. Що ти хотів? - потрібно повертатися до роботи, і так багато часу втратив. 
Але на задньому фоні думка про Насту все ж таки виникала періодично. Як так вийшло, що я з нею зблизився?.. Можу точно сказати, що мені цікаво за нею спостерігати, вона чудовий інтуїт, співчутлива та дбайлива, а ще щиро любить людей… Це така рідкість у наш час. 
І очі... В її очах можна потонути. 
"Так, Завгородній, треба зупинитися на цьому!" – наказав собі. 
Але все ж таки промайнули ще пара думок у голові - постать у дівчини чудова і про Кирюшу... Цікаво познайомилася вона з ним чи ні?