Читати книгу - "Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета, Вітольд Гомбрович"

КАМЕРГЕР: Якщо можна з нею дозволити собі все, це не означає, що ви, принце, можете з нами собі дозволяти.

Принц кланяється йому — той відстрибує.

Тільки не мені! Мені навіщо? Я не маю з цим нічого спільного! Будь ласка, не наближайтеся до мене!

ПРИНЦ (довірчо): До неї кожен може наблизитись. Ухопити за волосся. За вухо!

КОРОЛЬ (зненацька): Ха-ха-ха! (Змовкає, присоромлений.). Теє... Той-во... Гм...

КАМЕРГЕР: Принце, якщо ви торкнетеся до мене, я...

ПРИНЦ: До неї кожен може торкнутися! Повірте мені, ви можете виробляти з нею все, що заманеться! Вона така, що з нею — все! Боязка. Не протестує. Вона немиловида. Усе можна. Можеш бути з нею ідіотичний, гидкий, дурний, страшний, цинічний — якщо хочеш — якщо тобі подобається. (Кланяється Камергерові.) Воля ваша... Воля...

КАМЕРГЕР (відстрибує): Мене все це не стосується! Мені це байдуже. (Кланяється Принцові.) До побачення... До побачення... (Виходить.)

КОРОЛЬ: Стерво. Стерво. Ну-ну, Філіпку... Чого ти так дивишся? До побачення (кланяється). До побачення. Геть! Геть! (Виходить.)

КОРОЛЕВА: Що це має значити? Поясни мені, що це має значити, навіщо ти це кажеш... До побачення, до побачення. (Виходить.)

ПРИНЦ (услід їм): Усе можна! Усе! Хто що схоче. (Сам до себе.) А вона там сидить, сидить десь під грубою й кохає мене — й кохає мене! Кохає мене! Усе вільно! Усе можна! Кому що заманеться! Усе!

Помічає Ізу, котра підвелася вглибині покою зі стільця, на якому сиділа впродовж усієї цієї сцени, і хоче вийти — підходить до неї та цілує її в шию.

З нею можна не церемонитися!

ІЗА: Відпустіть мене, будь ласка!

ПРИНЦ: Ах! Не соромтеся, пані! Можна (цілує її в губи). Ах! Насолода...

ІЗА (виривається): Бо я кричатиму!

ПРИНЦ: Таж я кажу вам, щоби ви не соромилися — з нею можна все! Даруйте! Я, власне, не хотів. Якось воно само... Пробачте, що я наробив? Я поводився наче божевільний.

ІЗА: Зухвальство!

ПРИНЦ: Благаю, пані, не кажіть про це нікому, бо якщо дійде до моєї нареченої, вона страждатиме... Страждатиме! Страждатиме, страждатиме, страждатиме!

ІЗА: Таж відпустіть мене, принце!

ПРИНЦ (досі тримаючи її): Зараз-зараз... Страждання (цілує її). Який носик, які усточка! Не йди! Здається, я їй зрадив. Це страшно!!! Але це прекрасно! Ах, як легко! (Кличе.) Валентію! Валентію!

ІЗА (виривається): Таж принаймні не кричіть, будь ласка.

ПРИНЦ: Навпаки, навпаки, золотце...

Заходить Валентій.

Валентію, прошу негайно попросити пана Цирила, щоби він привів сюди панну Івону! Бігцем!

Валентій виходить.

Немає навіть мови, щоб я тебе відпустив. Лише тепер, із тобою я почуваюся на місці. Ах, що за насолода тримати в обіймах істоту... яка не відпихає. Я пришлю тобі квітів. Ах, як легко. Я мушу віднайти цю легкість. Я знову віднайшов легкість! Я кохаю тебе!

Заходять Цирил та Івона.

Цириле, тепер вона моя наречена!

ЦИРИЛ: Як це?!

ПРИНЦ: Івоно, я мушу зробити тобі певне зізнання. Власне, мить тому я зрадив тобі з Ізою. Ти перестала бути моєю нареченою. Мені прикро, але я нічим не можу на це зарадити. У тобі немає сексапільності, яку Іза має у високому ступені. Не тримай на мене серця, що я повідомляю тебе в такий спосіб, так легко, але я вирішив віднайти певну легкість, яка зненацька запанувала в природі завдяки тобі... завдяки тобі, душечко. (Цілує Ізі руку, до Івони.) Чого ти так стоїш? Можеш стояти, скільки влізе, це однаково! Прощай! Я йду, відпливаю, відсуваюся, віддаляюся, розриваю із тобою! Ти нічого тут не вистоїш!

ЦИРИЛ: Нічого не вистоїть! Уже нічого не вистоїть, хоч би й стояла десять років! О яка ж це радість!

ПРИНЦ (до Ізи): Даруй мені, золотце, я забув запитати: чи ти згодна? Не відмовляй мені (цілує їй руку). О, кожен такий жест оздоровлює. Зараз я видам відповідні розпорядження. Не треба ховати від світу факт наших заручин. Батьки зрадіють. Камергере... поштивий камергере! Придворні... у всіх спаде камінь із серця. Направду атмосфера починає ставати неможливою. (До Івони.) Чого ти так стоїш? Мені здається, що між нами все з’ясовано. На що ти ще чекаєш, моя люба?

ЦИРИЛ: Вона сама не ворухнеться.

ПРИНЦ: Поклич того її залицяльника, нехай забере її собі, а у всякому разі нехай забере її звідси й допровадить до місця постійного проживання.

ЦИРИЛ: Негайно приведу його сюди, і випровадимо її. Негайно, Філіпе! Тільки... щоби вона тут не вистояла чого.

ПРИНЦ: Нічого не бійся.

Цирил виходить.

Ти можеш стояти, скільки влізе, тобі вже не вдасться поставити мене в дурнувату ситуацію. Я змінився. Я змінив тон — і миттю все змінилося! Стоїш тут, наче докір сумління, але мене це анітрохи не турбує! Стій собі, як хочеш! Ха-ха-ха! Зрештою, ти любиш, коли тобі завдають болю, бо в тобі немає сексапільності. Ти сама себе не любиш і ти свій власний ворог, отож із тобою кожен почувається бандитом і мерзотником. Але хоч би ти й рік простояла, твої понурість і важкість не переважать мої безтурботність і легкість. (Грайливо сміється до неї та кружляє з Ізою.)

ІЗА: Може, ліпше не говорити їй це все? Трохи милосердя, Філіпе.

ПРИНЦ: Ні-ні, жодного милосердя. Тільки безтурботність! Я вже її знаю — маю досвід. По-перше, треба взагалі казати щось, поки вона тут чекає, а по-друге, треба їй казати, власне, найгірші речі тоном легким, веселим. Про це йдеться, щоби казати їй найбільш прикрі й непристойні речі тоном невинним і бездумним. Це не дозволяє їй витворитися — це не дає голосу її мовчанню, а її стояння робить необтяжливим, це замикає її у сфері, в якій вона є безпорадною. Не турбуйся про мене, тепер мені вже нічого не загрожує. Шалено легко розірвати зв’язок із людиною, це передусім питання зміни тону. Нехай стоїть тут, авжеж, будь ласка, нехай стоїть і дивиться... а зрештою, ходімо. Справді, мені не спало в гадку, що можна просто піти. Якщо вона стоїть, то ми підемо.

Івона схиляється.

Не кланяйся мені!

ІВОНА: Я не кланяюся.

ПРИНЦ: Поклади це! Що ти там підняла? Що це таке? Волосинка. Навіщо тобі це? Чия це волосинка? Це Ізина волосинка. Поклади це — ти хочеш це забрати? Навіщо це тобі?

Івона мовчить.

Заходять Цирил та Інокентій.

ІНОКЕНТІЙ: Перепрошую, але так не роблять! Ви, принце, закохали в себе дівчину, щоби тепер її відштовхнути! Панські вереди́! Ви зробили її нещасною! Я протестую!

ПРИНЦ: Що? Що? Ви протестуєте?

ІНОКЕНТІЙ: Перепрошую, я намагаюся протестувати.

Під грізним поглядом Принца раптово сідає.