Читати книгу - "Поезії, що не ввійшли до збірок (1875-1898), Франко І. Я."

Таку ми науку дали,

Негайно сюди завели,-

Ще в карк один як мене втяв,

В очах погасло.

Отак і ставок мій пропав,

Пропало й масло.

Друга

А я - не на жарт вам кажу -

П’ять діб за вівторок сиджу,-

А я, за вівторок, любки!

Я не брехлива,

А не чула за стільки роки

Такого дива.

По слабості встала я, що ж?

Робити йду - лізти не мож.

Аж тут мене шандар стрінув,-

Було се зрана,-

Ішов, зупинився, зирнув,-

Гадав, що п’яна.

«Стуй, бабо!» Я стала, ні цень. 3

«А що нині, бабо, за день?» -

«Вівторочок, панцю!» - Біда!

Я щойно встала,

Забула, що то середа,

І в біду впала.

«Вівторок? - сказав він.- Невже!

Так рано ти впилась уже,

Ходи ж но зо мною тепер!

Спочить не хочеш?»

Привів от сюди та й запер,-

Отак-то вскочиш!

Третя

Ба, що ж, а моє не таке?

І ніби смішне, а гірке.

З торгу на святий іду дух, 4

Для свого мужа

Купила новий капелюх,

Бо він нездужа.

Іду я, так сонце жарить!

«Ану,- погадала,- вложить

На голову той капелюх,-

Не буду в парі

Пектися!» Йду далі, аж бух,

Стоять шандарі,

Я йду,- що ж, не чуюся в злім,

А вже про крисаню й зовсім

Забула. Минаю вже їх,

Знімать крисані

Й не мислю,- вони собі в сміх,-

Були, бач, п’яні.

Аж далі тупочуть за мною:

«Стуй, бабо! Стуй, хлоп’є! Стуй, гою!»

Дігнали. «А хто ти? Хлопак?» -

«Ні, баба!» - мовлю.

«Як баба, чом носиш крисак?

В тюрму з тобою!»

«Ні,- каже один і сміється,-

То хлоп, а не баба, здається».-

«То баба, не хлоп»,- другий мот. 5

Посперечались.

«Га, переконаймося от!»

Переконались.

От так-то за глупий крисак

Я тут опинилася, так

І встиду набралась. Щоб ще

Колись їх діти

Терпіли так, як нам оце

Прийшлось терпіти!»

От так розмовляли жінки,

Лягли на брудні сінники,

Веретою вкрились одною.

Ніщо не чути.

Та сон десь до вільних пішов з новиною,-

Їм годі та й годі заснути.

Написано д[ня] 27 жовтня 1881 р. в Нагуєвичах, досі не друковано.

Вмирав мужик. Ну, що за диво?

Таж тисячі їх мруть щодня,

спокійно мруть, від смерті ждучи,

чого не мали від життя.

І сей так умирав. Сусіди

зійшлися, гуторять, дітий,

уже дорослих, розважають,-

аж з ліжка обізвавсь старий:

«Хтів сповідатись я попові,

та передумав; що вже крить?

Один гріх в мене на сумлінні,

та з нього піп не розгрішить.

Громадський гріх се, тож прилюдно

його сповімся,- ви судіть,

і, як вам каже совість ваша,

виніть мя або розгрішіть.

І ви, мої кохані діти,

сю сповідь слухайте, щоб знать,

чию хороните ви пам’ять,

чим батька свойого назвать.

Ви - діти вбійці! Не жахайтесь!

Ось близько сорок літ уже

я гріх той ношу на сумлінні,

а він сумління не пече.

Так, дорогі мої сусіди,-

я людську жизнь на душу взяв!

Чи бог простив мя, чи по смерті

віддасть, що ту ми не віддав?..

Бо всяке вбійство, кажуть люди,

бог тяжко-тяжко відплатить…

Я суду божого не знаю,

но серце в мене не дрижить.

Вже тому сорок літ без мала,-

то ще за панщини було,-

під панською руков дрижало,

стогнало стоном все село.

А пан наш був, мов звір той, лютий,-

лиш чоловіком дарма звавсь;

він крові нашої всисався,

а горем нашим потішавсь.

Бувало, вечером з роботи

прийдем, під ганком станем в ряд,-

виходить пан карати «винних»,

а всі вже наперед дрижать.

Хто винен, в’язано до стовпа,

а нам всім в очі му плювать,-

а хто не плюнув, тому цюри

як стій вліпили двадцять п’ять.

Хто на роботу запізнився,

той голий в будяки лягав;

хто з отаманом посварився,

той глини повен рот дістав.

Дівчат з села для свої втіхи

він глину заставляв місить

і тішивсь, як по пояс в глині

весь день ся мусили крутить.

Що катував, що збиткувався,

остатні цомоги з нас ссав,

що працев нашов наїдався,-

народ терпів все і мовчав.

І я терпів не раз і гнувся,

но мій терпець вкінці пропав:

ну, мою милу - вашу матір -

до себе пан в покої взяв!

Та й ще,- шептали стиха люди,-

мене в рекрути хоче дать…

Я чув, що лихо не минеться,

і я рішився - хвилі ждать.

Сейчас на другий день погнали

нас, може, двадцять парубків,

у панський сад,- бач, захотів пан

в саду кручених хідників.

Розставив нас тивон, відмірив,

що кождий мав за день скопать…

Мене в такий дав закамарок,

що вкруг нічого не видать

Направо гліг розлогий, груші,

іззаду возівні стіна,

край неї хвірточка маленька…

Ну, став я. Холод, тишина,

крізь листя сонечко меркоче,

мов злоті шнури в густині…

Я став,- так якось важко, сумно