Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

Отже, мої люди мали потребу в часі, бодай задля того, щоб зрозуміти дерево. Щоб сідати щовечора на сходинці порога перед тим самим деревом із тим самим гіллям. І тоді дерево мало-помалу розкриватиметься.

Адже якось увечері коло багаття в пустелі один поет просто розповідав про дерево. Мої люди слухали його, хоча багато з них бачили у своєму житті тільки верблюжу колючку, карликові пальми та терни. «Ви не знаєте,- казав він їм,- що таке дерево». Як людина має купатися в повітрі, як короп має купатись у воді, так і дерево має купатися в ясності. Адже, врісши в землю корінням, доторкнувшись гіллям до зір, дерево - це шлях обміну між зорями і нами. Дерево, народившись сліпим, розгортало серед ночі свої могутні м’язи, йшло навпомацки від одного муру до другого, заточувалося, і ця драма відображена в його покрученому корінні. Потім, пробивши собі вікно до сонця, воно вискочило пряме, мов колона, і я був присутній, ставши вбік, як історик, під час рухів його перемоги.

Чудово контрастуючи з вузлами, створеними, щоб із більшою силою скручуватись у домовині, дерево розвинулось серед спокою, розпростерши широку, наче стіл, крону, стіл, за який садовили сонце, годуючи його молоком самого неба, подаючи йому руками богів.

Я бачив, як щодня на світанку дерево прокидалося від верхівки до основи. Таж на ньому повно птахів. Удосвіта вони починали жити й співати, потім, тільки-но сходило сонце, дерево пускало своїх мешканців у небо, наче старий добрий пастух, моє дерево-дім, моє дерево-замок, що стояв порожнім аж до вечора…

Отак розповідав поет, і ми знали, що слід довго розглядати дерево, щоб воно народилося навіть у нашій душі. Кожен заздрив тому, хто ніс у своєму серці ту масу листя і птаства.

- Коли,- запитували воїни,- коли закінчиться війна? Ми теж хотіли б зрозуміти що-небудь. Настала пора розвиватися й нам…

Якщо хто-небудь із них ловив маленьке піщане лисеня й міг годувати його з рук, то годував його, а інколи ще й газелей, коли ті наважувалися підійти, щоб не вмерти, і піщане лисеня щодня ставало йому дедалі дорожчим, бо обростало шовковистою шерстю, хитрішало, а надто потребувало харчу, і ця потреба ставила вкрай владні вимоги до піклування з боку воїна. Він тішився марною ілюзією, ніби зможе передати тваринці щось від себе, неначе лисеня було живлене, сформоване і збудоване його любов’ю.

Потім одного дня лис утікав у піски, покликаний любов’ю, яка одразу спустошувала серце людини. Саме від цього, я бачив, загинув один воїн, бо, як на нас влаштували засідку, захищав себе тільки млявістю. Я пригадав, коли ми дізналися про його смерть, загадкову фразу, яку він вимовив після втечі свого лиса, коли товариші, побачивши, що він сумує, запропонували йому зловити іншого: «Потрібне велике терпіння,- відповів він,- не на те, щоб піймати його, а щоб любити».

Ось чому мої воїни втомилися від лисів і газелей, зрозумівши марність своєї відданості, бо лис, тікаючи задля любові, не збагачує пустелі тим, що давали йому.

Мої воїни помилялися, але що я міг удіяти там? Коли згасає віра, це помирає Бог, що виявляється надалі непотрібним. Коли виснажується завзяття воїнів, розпадається сама імперія, бо вона складається з їхнього завзяття. Це не означає, що імперія сама по собі - ошуканство. Та якщо я називаю маєтком той ряд олив і хижку, де живуть люди, а той, хто споглядає їх, відчуває любов і схожий на них у своєму серці, якщо він бачить відтоді лише оливи серед інших олив, а серед них загублену хижку, яка може хіба що захистити від зливи, то хто порятує маєток, щоб його не продали й не розпорошили? Адже цей продаж не змінить нічого ані в хижці, ані в оливах! для людини має значення тільки сенс речей.

Звичайно, я знав коваля з мого села, що прийшов і сказав мені:

- Те, що мене не обходить, для мене не має значення. Якщо я маю свій чай, свій цукор, свого добре нагодованого віслюка і дружину поряд зі мною, якщо мої діти ростуть і набувають чесноти, тоді я цілком щасливий і не вимагаю нічого іншого. Навіщо ці страждання?

Як він міг би бути щасливим, якби був сам у світі у своєму домі? Якби жив зі своєю родиною в наметі, загубленому серед пустелі? Отже, я змусив його виправитися:

- Якщо ти знаходиш увечері інших друзів під іншими наметами, якщо вони мають що сказати тобі й розповідають новини з пустелі…

Адже, не забувайте, я бачив вас! Я бачив вас навколо нічних багать, як ви смажили барана або козу, й чув гамір ваших голосів. Я неквапом ступав і в тиші своєї любові підходив до вас. Ви розмовляли, звичайно, про своїх синів, про того, хто виріс, і того, хто хворий, розмовляли, звичайно, й про дім, але немов знічев’я. А жвавішали тільки тоді, коли біля вас сідав мандрівник, що приїхав здалеку караваном, і розповідав про дивовижі тамтешніх місць, білих слонів якогось принца і весілля за тисячу кілометрів звідси, і назву того місця ви навряд чи знаєте. Або про пересування ворогів. Хтось розповідав про комету, або якусь прилюдну образу, або чиєсь кохання, або сміливість перед смертю, або ненависть проти вас, або велике піклування. Тоді вас наповнював простір і ви були пов’язані з багатьма речами, саме тоді набував значення ваш любий і ненависний намет, якому загрожують і який захищають. Тоді ви опинилися в дивовижній мережі, яка перетворила вас у щось ширше за вас.

Адже ви маєте потребу в просторі, який вивільняє у вас тільки мова.

Я пригадую, що сталося, коли в таборі на півночі міста мій батько розмістив три тисячі втікачів-берберів. Він не хотів, щоб вони змішувалися з нашими людьми. Мавши добру вдачу, він давав їм харчі і тканини, цукор і чай. Проте не вимагав від них праці за дари своєї щедрості. Отож вони вже не переживали за своє існування і кожен міг сказати: «те, що мене не обходить, для мене не має значення. Якщо я маю свій чай, свій цукор, свого добре нагодованого віслюка і дружину поряд зі мною, якщо