Читати книгу - "Інспектор і ніч. Бразільська мелодія, Богоміл Райнов"

«На одну зірку», — сказав би хтось заповзятливіший, бо моє наступне підвищення — справа кількох місяців. Та оскільки мене особисто різниця в зірках ніколи не хвилювала, я кажу «дві». Одна — за його терпіння вислуховувати і вникати в суть кожного речення, друга — за його вміння одночасно заходитися коло всіх справ.

Шеф ступає кілька кроків, немов збирається з думками. Це щось незвичне для нього. Потім повертається спиною до вікна й дивиться на мене таким поглядом, що настроює на позаслужбові розмови.

— Річ у тім, друже, що дехто з нас, порпаючись роками в усьому цьому бруді, і саме тому, що це триває безперервно, звикає шукати де тільки можливо — найгірше, навіть коли його немає… Одне слово, стає занадто підозріливим… Це одна з різновидностей професійної деформації. І, звісно, питання тут не лише морально-психологічного плану. Питання має чисто діловий бік: перебільшена недовірливість не тільки не корисна, як дехто собі уявляє, а й може завести на манівці, тобто перешкодити прийняти єдино правильне рішення.

Я й далі мовчу. Не тому, що не розумію, і не тому, що не згоден із ним, а тому, що намагаюсь просто збагнути, наскільки це зауваження стосується мене особисто.

— Так чи ні? — запитує шеф, дивлячись на мене спокійними світлими очима.

— Так. Хоч зараз я не в змозі зорієнтуватися, наскільки я сам деформувався.

Він посміхається:

— Сприймай це не як факт, а як застереження на майбутнє.

Потім його обличчя знову прибирає службового виразу:

— Просто мені здається, що ти в цій останній справі трохи передчасно прив'язався до певної версії. Звичайно, справа ще не розв'язана, і я припускаю, що ти матимеш рацію. Але все-таки дій без упередження.

Повертаючись до канцелярії, я застаю в ній судового лікаря, який зручно розташувався за моїм столом.

— А, зволив з'явитися, — кисло зауважую я, перебуваючи все ще під враженням від розмови з полковником.

Паганіні розтину трупів мерзлякувато потирає руки, не звертаючи уваги на мій кислий настрій. У цієї людини особливий талант не помічати неприємних речей.

— Холодно у тебе, хлопче. Я змерз. Чи не зігрітися нам цигаркою, га?

Важко зітхаю й кидаю на стіл пачку з цигарками, вже другу за сьогоднішній день.

— Твоїм пацієнтам ще холодніше, але їм ніхто не пропонує цигарки. Ну, розповідай: що нового?

Він не поспішає розповідати. Безцеремонно порпається в пачці, вибираючи найм'якшу цигарку, розминає її між пальців, шукає поглядом сірники, прикурює, не кваплячись, і лише після третьої затяжки благоволить відповісти:

— Поки що немає нічого певного. Як ти вже знаєш, смерть настало близько півночі. Аналіз отрути ще не закінчений, але тут буде все правильно: ціаністий калій… спогад про твоє дитинство. Друге: розтин трупу показав, що наш покійничок систематично зловживав спиртним.

— Це відомо й без розтину.

— І ще одне, про що, напевно, також знає інспектор, для якого не існує таємниць: рак легенів.

— Нарешті хоч щось позитивне.

— Настільки позитивне, що кладе край усій цій історії, — підсумовує Паганіні з деякою врочистістю.

— Ми покладемо їй край… Якщо ти кажеш… — бурмочу я, неуважно дивлячись на нього.

— Я не бачу, що розумніше ти міг би зробити. Людина була хвора на рак, пересвідчилась у цьому й проковтнула ціаністий калій, щоб не мучитись. Такі випадки траплялися не раз.

— А друга чарка, про яку ти весь час забуваєш?

— Якщо вона так тобі заважає, допий її й постав крапку. Друга чарка… Може, перед цим до нього зайшов приятель, і вони хильнули винця.

— У того, хто думає про самогубство, немає настрою пригощатись вином, — кажу я не так Паганіні, як самому собі.

Цієї миті судовий лікар, осяяний блискавичною ідеєю, підводиться й переможно проголошує:

— Стій. Я здогадався: його приятель був лікар. Вони зібралися випити вина, й під час випивки Маринов почав розпитувати лікаря й дізнався про діагноз своєї хвороби. Потім, коли той пішов, хворий, перелякавшись, проковтнув ціаністий калій.

— Своїми версіями ти доведеш мене до жебрацького ціпка, — втомлено буркочу я. — Заміряєшся на моє місце?

— Не бійся, — заспокоює мене Паганіні. — Таке холодне місце мені не потрібне. І взагалі я віддаю її тобі задарма, свою версію.

— Ти дай мені акт розтину, а версію залиш собі. Або ні. Зачекай!..

Тепер уже я, в свою чергу, осяяний блискавичною ідеєю. Підводжусь з-за столу й хапаю Паганіні за плече:

— Ах ти, старий чортяко! Звідки в твоїй голові такі подробиці? Отже, це ти був тим лікарем, який пив разом з Мариновим!..

Тим часом, як пишеться у протоколах, настав кінець робочого дня. Покидаю управління, але з цього не треба робити поспішного висновку, що мій робочий день закінчився. Я й такі, як я, становимо виняток: ми немов працюємо по найму. Поки з убивцею не покінчено, немає рації робити відпочинок.

Іду під дощем, обійнятий ностальгією. Ностальгією за старим будинком. Не за рідним, якого я, до речі, й не пам'ятаю, а за іншим — за будинком Маринова. Коли заходжу в двір, уже зовсім смеркло. Сильний вітер хилить віття каштанів, але цю деталь пейзажу скорше вловлюють мої вуха, аніж погляд. Над входом горить лампочка. З дверей саме виходить Катя з базарною сумкою.

— А, товаришу начальник… — починає жінка вивергати водоспад слів, наче моя поява була її найвищою мрією. — А я оце зібралася дещо купити.

— Купуйте, не турбуйтесь. Я хочу лише побачити вашу племінницю. Виконати формальність.

— Мені чомусь так і здавалося, що ви ще зайдете, тому я й кажу їй: не виходь, кажу, можливо, тебе шукатиме начальник, дуже приємний чоловік, який веде слідство, та хіба ж оці, теперішні, хоч