Читати книгу - "Де батько твій, Адаме?"

Кирила в ліжко, збираючись на ділі продемонструвати: подібне — до чого. А він все ніяк не міг звільнитися від старого відчуття, яке раптом повернулося — ніби в ліжку вони з Вандою не одні. Через день підлий зсув даху зник, але не до кінця. Кирило чекав його повернення, як чекаєш принишклого зубного болю, боячись зізнатися, що очікування куди страшніше від самого нападу.

А тут, за товстенними дверима-фортифікацією — уламок старого світу. Нехай навіть не уламок — ілюзія. Фантом. Голограма. Але саме зараз все навколо здається сьогоденням і, більш того, єдино можливим. Інше поза цими стінами — сон, марення, і лише тут — реальність, дана людині у відчуттях. Шум голосів, сміх, переливи майже забутих мобільників…

Кирило допив текілу (уміють, ацтеки, молодці!). Розплатився — і рушив через бар, повз столики і голоси, розсовуючи завіси сизого диму. У голові промайнуло: «Якщо тут так накурено, то що ж коїться в курилці?!» Як не дивно, побоювання не справдилися. Накурено в наступному залі було незрівнянно менше, ніж у барі. Кирило вибрав столик у кутку. Попільничка, зручне крісло, стосик журналів — чи багато треба людині, щоб викурити хорошу сигарету, зібратися з думками, або, навпаки, прогнати ці думки геть?

— …з народжуваністю?

— Але ж це загальна тенденція…

Розмовляли двоє за сусіднім столиком. Один, ставний брюнет років сорока п’яти, палив сигару, ліниво пускаючи дим кільцями. Його співрозмовник, блондин спортивного вигляду, нервово терзав вже третю підряд сигарету.

— …Скорочується?! Казимир, побійтеся Бога! Та вона впала практично до нуля! Подивіться статистичні звіти в мережі!

— Дорогий мій Володенько, не перебільшуйте. І не ставтеся до цього так серйозно. Адже відомо: є брехня, велика брехня і статистика.

— Та нехай вони удвічі згущують фарби! Втричі! Вчетверо! Це все одно — катастрофа! Розумієте?!

Брюнет саркастично посміхнувся:

— Володенько, милий… Ну чому тоді ніхто не б’є на сполох, окрім вас?

— Б’ють! У рейку вони б’ють! У било… Казимир, нас ніхто не чує. Люди оглухли. А в Азії танцюють від радості: нарешті демографічна криза закінчилася, можна зітхнути спокійно. Ідіоти… Це не криза, це повні дрова! Якщо тенденція протримається — два-три десятки років, і Людство тихо вимре. Як динозаври.

— Тим не менше, ви перебільшуєте…

— Казимире! Я вас благаю! Розплющіть очі, роззирніться на всі боки! — блондин почервонів, бризнув слиною. — Багато ви бачили останнім часом на вулицях маленьких дітей? Зовсім малюків? Нумо, пригадайте!

На обличчя брюнета набігла тінь. Він задумливо струсив попіл з сигари:

— Мабуть, ви частково маєте рацію. Я особливо не звертав уваги, але зараз намагаюся пригадати…

— От власне! Намагаєтеся — і не можете! Ви забули, як виглядають немовлята! Знаєте, що в місті закрилося більше половини дитячих садів? Це вже не статистика — це факти, в яких ви можете переконатися самі! Діти просто не народжуються. Без жодних на те причин. Батьки здорові, хочуть мати дитину, а лікарі розводять руками або лепечуть якусь нісенітницю. Ми з дружиною…

Блондин раптом обірвав фразу на півслові. Безнадійно махнув рукою; низько схилився над столиком, гасячи в попільничці черговий недопалок.

— Хочете ще горілки? Я принесу. Ні? А я вип’ю.

Коли той проходив повз столик, Кирило на мить зустрівся з ним очима, поспішивши відвести погляд. Стало ніяково. Сухі очі блондина сочилися майже фізичним болем. Цей чоловік хотів бути батьком, але встиг зрозуміти: надії не залишилося. Як у багатьох інших — здорових, молодих, закоханих один в одного людей. Як до недавнього часу думав і Кирило, прокидаючись серед ночі і виявляючи, що Ванда тихо плаче в подушку. Хотілося вовком завити на місяць, але вити було не можна, тому що… тому. І натомість він починав утішати дружину, гладити по голові, як маленьку дівчинку, шепотіти різні заспокійливі нісенітниці — і Ванда нарешті заспокоювалася, засинала, а він виходив на кухню і довго палив, дуріючи від диму, не в силах зупинитися…

Але на початку літа все змінилося. Тести нарешті підтвердили: Ванда вагітна! У них буде дитина! Син, обов’язково син, чомусь вирішив Кирило. У них буде син, і все буде добре, і…

А у блондина — не буде.

«Рядовий Сич! Припинити! Єсть, сер…» Так, безглуздо. Так, їм з Вандою просто пощастило. Але… Вже не вперше накочувалось гостре відчуття провини. За самотнє щастя. Але ж інші не звинувачують себе в тому, що якийсь журналіст волею природи виявився сейфом?! Так чому ж він повинен соромитися?!

Чому?!

Кирило докурив сигарету і, прагнучи виглядати безтурботним, попрямував до виходу.

Дискусійний зал тієї миті використовувався за призначенням. Точніше, майже за призначенням. Бо дійство, що відбувалося у цих стінах, дискусією можна було назвати лише з деякою натяжкою.

Пророк був вульгарний.

Пророк був у брудній сорочці навипуск.

Пророк був у м’ятих штанях з вельвету. Пророк — говорив. Пророка слухали. Без роззявлених ротів і вогню в очах, але цілком доброзичливо. Із розумінням.

— …недарма сказано: широка дорога, що веде до брам Пекла, і багато хто піде по ній! Лише мала часточка побачить стежку вузьку, що веде до Небесного Дому — але й зрячі не зважаться ступити на неї! Роззирніться довкола, брати мої! Узріте правоту віщих слів! Що є хвалений ментальний зв’язок, як не диявольська проба? Кому це вигідно: зв’язати душі й розум людські єдиною ниткою, а насправді — піймати в сіті?! Одна людина вільна. Вона може піти за пастирем, але по своїй волі, за своїм вибором. Натовп іде за ватажком, не за пастирем. Кому потрібно перетворювати нас на стадо? Кому, я вас питаю?! Куди він це стадо поведе?!

Перекручує, завважив Кирило. Люди з «ментиками» — не стадо. А от аналогія з сіткою вельми доречна. Наче Інтернет, який зараз, до речі, стрімко занепадає, у часи його розквіту. Кожен мозок — могутній сервер, здатний одночасно зв’язуватися із безліччю собі подібних. Відразу спливає думка про підступний психовірус або таємний код, знайдений у лабораторіях усюдисущих спецслужб. У лічені години