Читати книгу - "Війна з багатоликим звіром"

У рудій пітьмі під стелею першого поверху корпусу неспокійно мерехтіли лампочки. Станіслав зв’язався по телефону із штабом ПЧХП, але йому відповів втомлений хрипкий голос:

— Ваша черга, товариші, надійде в самому кінці. Викличемо вас, коли знадобиться, а поки що не заважайте!

Тіна підійшла до вікна і, як щодня, стала видивлятися на подвір’ї біля гаража свого колишнього чоловіка Тібора. Звідси виднів тільки його чорний шкіряний піджак. Уже цілий рік Тібор і Тіна розмовляли лише по телефону. Невесела історія. Скоріше навіть обурлива. Якщо чоловік покинув напризволяще дружину з дитиною саме зараз — то це вже не чоловік, сказала собі Тіна.

— Тіно, будь ласка, дай тут якийсь лад, бо точно о десятій треба вимкнути світло, — сказав Станіслав і пішов до свого кабінету.

Одна стіна вузького приміщення була до самої стелі зайнята металевими полицями турботливо впорядкованих журналів, книжок і мікрофільмів, на металевому ж столі лежали відхилені зразки екохліба для міланського ярмарку. То була чергова невдача, цього разу особливо прикра…

Технолог-експериментатор, кандидат наук Станіслав Бімонь (35 років) підійшов до свого стелажа й притиснувся лобом до прохолодних книжкових корінців. Я працював над цим екохлібом не за страх, а за совість, подумав він. Хіба цього замало? Що, власне, людина ще може? Раптом його охопило почуття вичерпаності й неймовірної слабкості. Чи не роблю я якоїсь принципової помилки протягом усіх цих років? А, можливо, і всього життя?.. «Перша ознака розуму — це сумнів з приводу загальновідомого», — криво посміхався колись Роган. Це всього-на-всього афоризм. Просто жарт. Виходить, я не повинен вірити навіть прогнозам погоди або розкладові руху поїздів? «Прогнози погоди все одно не збуваються, а поїзди спізнюються, — засміялася якось Леона, — і життя не рухається за законами твоєї науки». Але це не вада науки. Досить подивитись у вікно на оцю буру чортівню… А скільки років саме наука захищала нас від екологічної катастрофи!

Хвилина слабкості минула, інженер Бімонь провів рукою по книжках, підійшов до металевого стола й поклав у рот шматочок екохліба. Ніхто не стверджував, що це мають бути витончені ласощі. Зрештою, скільки років одні люди день у день їли самі лише делікатеси, а сотні мільйонів інших і досі живуть напівголодні.

Бімонь жував хліб майбутнього. То була проста їжа з додатком необхідних поживних речовин у раціональних пропорціях. Звичайно, вона не збуджує апетиту й не викликає жодних смакових оргазмів. Але хіба вже давно не настав час покінчити з несамовитим культом їжі, що йде від давніх-давен, коли головною втіхою були зажерливість, пияцтво, розбещеність і прилюдні страти?! Адже ж наукою доведено, що споживання м’яса вбитих тварин викликає ейфорію через те, що ми успадкували її від прадавніх мисливців, од їхніх похмурих лісових міфів і кривавих ритуалів… які шаман Роган відроджує своїм «мисливським паштетом», зробленим з уже майже винищених зайців і лісової горобини. «А людям подобаються мої делікатеси», — запевняє мене різник Роган. Тим гірше для людей, які щодня через нудьгу обжираються перед телевізором, залишаючи голодувати сто мільйонів співбратів; тим гірше для тих, хто обманює й кидає напризволяще своїх дружин і маленьких дітей. Хіба ж не через них сталась у світі оця руда катастрофа?.. Чому саме такі люди повинні постійно диктувати, а ми їм увесь час поступаємось?! Людство нарешті повинно об’єднатись…

У цей час зателефонували з кризового штабу, налякана Тіна переключила телефон на кабінет шефа, й у трубці почувся роздратований голос:

— Корпус В? Хай вам чорт, чому не відповідаєте?!

— Я дзвонив вам хвилину тому, але мені сказали…

— Чхав я на те, що тобі сказали. Як твоє прізвище?

— Бімонь.

— Бімонь… Бімонь… тебе взагалі немає в списку. Але це байдуже. Слухай, Бімонь, надійшов наказ. Одягайте плащі і за п’ять хвилин збирайтеся на подвір’ї.

Всі працездатні громадяни мають прибути на свої робочі місця, де їм буде надано роботу відповідно до розпорядження кризових штабів ТСЗ. Школи й вузи закрито на невизначений час, а викладачів та студентів мобілізовано до протимазутових бригад.

Боже, ну й перепаде мені! Уже восьма година, а я й досі валяюсь! Довготелесий худий Міхал Роган (18 років) схопився з ліжка, вимкнув стереоустановку, різнокольорові лампочки якої блимали цілу ніч, і вибіг з кімнати. Засклені кухонні двері світились. Невже мама забула вимкнути світло? Але ні, це якесь зовсім інше світло. Справжнісіньке диво…

Небо було неймовірно блакитним, а ранкове сонце низько висіло над бурим морем, що розлилось аж до обрію. Виходить, це сталось! А я проспав. І знову запізнюся на роботу.

Міхал одягся в абищо й забіг на кухню поснідати. З’їв добрячий бутерброд з копченим язиком і маслом та два великих грейпфрути. Добра штука, думав Міхал. Мама їх також любить, але вона ніколи собі не візьме — залишає мені, бо я можу з’їсти за день цілу торбу грейпфрутів. Моя мама — золота людина, вона мене дуже любить. Я народився рівно через дев’ять місяців після весілля.

Міхал з набитим ротом якусь мить стояв перед дверима спальні батьків. Тато ще спить, бо він учора святкував чергову майбутню золоту медаль. Якби я його зараз збудив і поїхав би з ним на роботу машиною, все одно запізнився б, подумав Міхал. Тато може дозволити собі запізнюватись, а мені страшенно неприємно бути в ролі маленького синочка великого Рогана.

Хлопець вибіг з порожнього будинку на загиджену вулицю. Місто наче збожеволіло. По стінах споруд повзли тисячі товстих зміїв рудої напасті… Тисячі, мільйони поліпів і восьминогів. Справжніх поліпів я зроду не бачив, майнуло Міхалові, це, здається, якісь нарости в носі; а восьминогів бачив позаминулого літа в Югославії. Ми