Читати книгу - "Війна з багатоликим звіром"

— Виходить, ця бура чортівня множитиметься й далі?

— Так, але наші пропелери та прожектори почнуть знищувати мазут. Треба встигати ліквідовувати його швидше, ніж його маса збільшуватиметься.

— А якщо не встигатимемо?

— Це було б дуже погано. Маса мазуту почала б збільшуватися, густішати, важчати, його рівень увесь час піднімався б. Мазут затопив би нас. Ми просто повинні його випередити. Зробити все можливе, щоб від нього лишився тонкий шар сухого пороху.

— Тонкий шар? Подивися, скільки його — ціле море, мільйони й більйони тонн!

— Ти перебільшуєш, Леонко. Поки що це море завглибшки дев’ять метрів, площею кілька сотень квадратних кілометрів, а вся його величезна маса складається переважно з води, повітря й газів, що набули вигляду аерозолів, гелю й мікропіни. Твердих речовин у мазуті мало, це лише той порох, до якого зрештою ми доведемо мазут.

— Слава богу, що хоча б діти наші в Шумаві! — промовила Леона.

Станіслав відвернувся од вікна. Шумавські гори здавалися тепер островом, що постійно зменшується в підступаючому бурому морі.

— Візьми парасольку, люба, — сказав він дружині.

— Хіба ми не поїдемо машиною? Чи ми вже не можемо дістатися до неї?

— Ні, просто вже десять годин діють закони ТСЗ… Знаєш, скільки мазуту утворюється з вихлопних газів нашої «шкоди» за хвилину?

— Ти ж казав, що ця чортівня все одне зростатиме. Не йти ж мені пішки серед цієї рудої погані… Я ж тільки-но вимила голову.

Ввімкнувши фари й двірники, Станіслав Бімонь обережно спускався вниз до центру. Проїжджою частиною й тротуаром вільно качалися клапті мазуту, схожі на перекотиполе. Двірники мигтіли на передньому склі. Зненацька просто перед радіатором виник темний силует.

— Переїдеш! — зойкнула Леона, затулившись долонями.

Рипнули гальма, силует був перетятий навпіл світляними конусами фар, але його верхня половина й далі рухалася, сунула металевим капотом, аж поки розпласталася на передньому склі, заліпивши навіть бічні віконця клейкою рудою плівкою. Після цієї першої сутички Бімоні поїхали ще повільніше.

У нижній частині міста, на березі Лаби бура хурделиця послабшала. Важкі клапті мазуту після багатотижневої мандрівки в повітряних потоках Європи надовго оселялися тут, осідаючи на дахах будинків. З товстих шарів мазуту стікали струмені світло-рудого гелю, які тверднули, перетворюючись на темні сталактити, а з липких заметів на тротуарах їм навстріч немовби виростали виноградні лози з цієї ж речовини, плазуючи вгору стінами будинків, оповиваючи і пожадливо зливаючись із сталактитовими бурульками. Можливо, це єдиний гігантський організм? Досі ще точно не доведено, але вважається, що мазут має якийсь примітивний розум або в усякому разі інстинкт невтримного розмноження й поширення.

Комплекс будівель крайової лікарні, здавалось, обріс бурою скломасою, стіни були вкриті потворними рухливими барельєфами, що важко сповзали вниз або дерлися вгору по вікнах і карнизах, драглі змішувались і мінилися, ніби підкорялися чиїйсь волі. З мазутових куп на дахах, гойдаючись, відривалися товстелезні хоботи, які немов ганялись у повітрі один за одним, зрештою, зчіплялись важкими гірляндами.

— Нарешті… — зітхнула Леона, вийшовши з машини.

— Не бійся, люба. Твоя лікарня охороняється найстаранніше. Просто уяви собі, що зима цього року прийшла раніше, випало багато снігу, який задля різноманітності став цього разу коричневим.

— Я нічого не боюсь.

— Ти мені дуже подобаєшся. Я тебе кохаю. Телефонуй мені на роботу щогодини: о дев’ятій, десятій, одинадцятій, аж доки підеш додому. Повертайсь автобусом, а якщо це буде неможливо, я заїду за тобою.

Вони поцілувались, і Станіслав дивився Леоні вслід, аж поки вона зникла за дверима жіночого відділення. Я дзвонитиму їй о дев’ятій тридцять, десятій тридцять, одинадцятій тридцять, тобто ми розмовлятимемо щогодини — за цей час із нею нічого не може трапитись. Протягом півгодини Леона не встигне вчинити ніякого неподобства.

Хоча вона спроможна… — подумав Станіслав. «Господиня й водночас — Клеопатра», — каже моя Леона про себе; так воно і є. Чудова жінка, мати наших синів, моя порадниця і невтомний ініціатор, кмітлива подруга й коханка, здатна викликати найпалкіші почуття. Жінка, яку хотів би мати кожен. І Леона знає це аж занадто добре… Я кохаю її, тільки її єдину так, як вона цього заслуговує, хоче й вимагає. Якщо вже Леоні чогось заманулося — вона починає під’юджувати, гризти, свердлити, стає неспокійна, вирує, наче пара в котлі під високим тиском, з тисняви якого за найменшої можливості виривається. Надто високий тиск темпераменту змушує Леону відчайдушно братися до всіляких ігор, починаючи від дитячих… аж до небезпечних. Задля наших синів, задля сім’ї її треба охороняти. І найбільше — від неї самої.

Велика асфальтована стоянка ПЧХП була майже порожня, мало хто сьогодні зважився приїхати машиною, надворі ввімкнули перші прожектори, навколо яких тривала лихоманка останніх приготувань.

Дорогою до корпусу В Станіслав Бімонь був змушений проїхати крізь височенну піраміду мазуту, над верхом якої, мов над кратером вулкана, вихоплювався потужний гейзер брудно-рудої речовини. Зливаючись потоками, речовина важко, мов лава, сунула вниз.

На даху корпусу трималася за поруччя секретарка Тіна Трикова. Станіслав, який стояв неподалік, раптом стрепенувся: стометрова бетонна труба центральної котельні ПЧХП, з якої й досі піднімався звичайнісінький чорно-сірий дим, тепер стирчала над бурим морем хмар усього на два-три метри, а хмара й далі швидко підіймалася, наче охоплена повінню могутня каламутна річка, тоді знову падала вниз.

— Спускайся, — тихо наказав Станіслав Тіні. — Ми там будемо потрібні.

— Я боюся за Томашека. — Тіна кивнула на залиті сонцем гірські верхи.

Будинки переселенців мигтіли проти сонця маленькими блідими крапками на бурому тлі.

— Мазут не підніметься в гори?

— Не бійся, Тіно. Не повинен.

— Ти добре зробив, одіславши обох своїх хлопців до Шумави.

— Тепер не