Читати книгу - "Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим"

— Кіт!— раптом пролунав дитячий голос — Як я рада!

Я саме вилазив з машини і був вражений такою увагою.

— Ну, то й зовсім добре! — засміявся професор до дівчинки, яка вельми зраділа, побачивши мене.— Його звуть Лапченко, він любить рибу і приїхав сюди допомогти мені...

Всі чомусь засміялись, а дівчинка сказала:

— А я — Лена,— і зразу ж схопила мене за хвіст.

Це мені, звичайно, не сподобалось, але хіба щось важить така дрібниця, коли оголошено, що мене привезли сюди не для страти. Чи, може, це треба зрозуміти навпаки? Внутрішній голос нашіптував мені, що я житиму.

— Чудовий кіт! — улесливо промовила .молода жінка і відібрала мене від Лени.

Тільки на Петровича ніхто не звертав уваги, і я зловтішався: «Так тобі й треба!»

— Справді, яка чудова тварина!— раптом почув я за спиною чийсь бас. І, оглянувшись, здивовано витріщився. То озивалась жінка, немолода і довготелеса. Вона дивакувато смикала бровами і підлабузницьки дивилася на професора, на мене і навіть на Петренка.

— Наша лаборантка Аделаїда Семєнівна,— відрекомендував її директор.

Лаборантка схопила мене на руки, але я відчув, що робить вона це не з любові до мене, а щоб зробити приємне професорові. Професор справді усміхнувся їй більш широкою усмішкою, ніж він робив це звичайно, а Аделаїда у відповідь посилено засмикала бровами і боязко погладила мене за вушком.

— Чи він не має тенденції кусатись? — спитала вона, бачачи, що професорові подобається її увага до мене.

— О ні, це кіт без тенденцій,— засміявся професор.

Ми з професором оселилися поки що в квартирі директора господарства. Виявилось, що Лена — дочка директора. Це не було для мене дуже радісним відкриттям, але я вирішив терпіти.

Коли Леночка заснула, мені ніхто не заважав слухати бесіду професора і директора та його дружини, яка теж була іхтіологом. Вони говорили про коропів, про краснуху і про завтрашню роботу — розвантаження зимувальних ставків. Це було дуже цікаво, і я задрімав лише тоді, коли відчув, що мої знання з іхтіології значно зросли.

Я встав рано-вранці, коли всі ще спали, і виліз на дах, щоб познайомитись з місцевим населенням. Два коти — один молоденький, сірий, другий — старий, рябий, з слідами бурхливо проведеної молодості, про що свідчили покусані вуха і шрами на морді, зустріли мене досить стримано. Вони, звичайно, бачили, що я приїхав на «Волзі», і приховували свою заздрість, удаючи байдужість.

— Ну, як вам тут живеться? — спитав я ввічливо.

— Побачиш сам! — грубо відповів старий кіт, і я вирішив урвати розмову.

З даху будинку, що стояв на узвишші, відкривався чудовий краєвид: велика долина, перерізана вузькими смужками землі, була залита водою, а далі, за дамбою, зливалося з обрієм Дніпровське море. Чотирикутники ставків тьмяно біліли в передранковому присмерку, і я, знаючи з розмов, які є тут ставки, пробував відрізнити маленькі зимувальні та нерестові від великих виросних та нагульних, де виховуються мальки та нагулює жир і вагу так звана товарова риба. В одному з ставків води було зовсім мало, і я зрозумів, що це той зимувальний ставок, який ми будемо сьогодні розвантажувати, з нього спускають воду.

Я згадав про хворобу коропів.

— Друзі,— звернувся я до котів.— як у вас тут вважають — краснуха заразлива для нас?

— А ти спробуй поцупити рибину, то й узнаєш! — знову грубо відповів старий.

— Навіщо цупити? Хіба вам не дають їсти риби? — з підкресленою ввічливістю промовив я.

— Глянь на нього! — зухвало підморгнув старий кіт до молодого.

Я ледве стримався, щоб не сказати йому гостре слово, і звернувся до молодого котика.

— Може, ви поінформуєте мене про краснуху?

— На жаль, я нічого не знаю,— сказав той. — Я чув, що минулого літа було багато хворої риби, але я тоді був зовсім ще маленький. А як я можу розповісти про то, про що я знаю лише з переказів?

— Це дуже похвально, що ви так суворо і вимогливо ставитесь до своїх слів, але все ж, що ви чули про краснуху?

— Я знаю,— сказав котик,— що одного дуже поважного кота знайшли мертвим, але ніхто не відає, чи він умер, наївшись хворої риби, чи його просто вбили за те, що він поцупив рибину...

— А ти перевір на собі,— саркастично промовив рябий кіт.— Потягни рибину, і ми конче дізнаємося, від чого ти вмреш... Ха-ха-ха!

— Але ж хвору рибу викидають геть!

Та старий грубіян навіть не відповів мені, а лише презирливо позіхнув.

Тим часом прокинулись наші, і я зліз з даху. Підійшла професорова «Волга», я сів у машину, і ми поїхали до ставка.

Хоч як я не люблю води, але не міг не милуватись, коли ми вузенькими гребельками проїжджали поміж ставками. Не спускаючи очей, дивився я на тьмяне срібло води, на