Читати книгу - "Танець білої тополі"

Невеличка… Так її називала тільки няня Натуля. Звідки про це могла дізнатися чужа жінка, яка так пахне парфумами, так гарно і так лоскітно, що аж у голові паморочиться? Чи, може, вона просто назвала Ніку невеличкою через її зріст? Але ж усі діти невеличкі порівняно з дорослими. Хіба не так?

Директорка залишила їх у залі, а сама пішла до кабінету – сказала, що в неї дуже важлива телефонна розмова.

Вони присіли на маленьких стільчиках, розставлених по периметру зали. Регіна смикнула «блискавку» на чималенькій дорожній сумці і поклала перед Нікою кілька пакетів із солодощами – мандаринами, бананами, цукерками, печивом. А тоді з іншої, чорної, лакованої, з витисненим золотом візерунком (Ніка ще ніколи не бачила такої гарної), дістала книжку з яскравою обкладинкою.

– Знаю, що ти книжки любиш більше, ніж іграшки, – сказала.

Звідки вона могла знати, якщо вони ніколи не зустрічалися? Але Ніка не стала нічого запитувати. Ці дорослі такі дивні, такі непередбачувані: не знаєш, як вони можуть сприйняти звичайнісіньке запитання. Головне, що тепер і до неї хтось навідався. А можливо, і ще навідається. В усякому разі, Регіна пообіцяла.

Їхні недільні зустрічі тривали до червня. Ніка так чекала їх, що вже у суботу, напередодні побачення, не могла нічого їсти – від хвилювання їй скручувало живіт і нудило й вона мусила постійно бігати до туалету. А що, як Регіна не прийде? А що, як узагалі передумала зустрічатися? Зате в неділю зголодніла Ніка просила добавку і надолужувала згаяне.

Першого червня у притулку святкували Міжнародний день захисту дітей. Гостей прибуло як ніколи – і шефи з гімназії, що неподалік дитбудинку, і спонсори, і якісь поважні тітка з текою в руці та дядько з великим пакунком під пахвою, і артисти з театру. Показували лялькову виставу. Ніка дивилася, але зосередитися не могла. Нетерпляче чекала Регіну. Що ж це вона так довго не йде? І що, цікаво, принесе до свята?

Регіна прийшла тільки з чорною сумочкою, перечепленою через плече. Взяла Ніку за руку і повела до кабінету Світлани Василівни.

– Вітаю, Вероніко! Ти сьогодні отримала найкращий подарунок! – Директорка аж сяяла, ніби цей найкращий подарунок було призначено їй самій. – Регіна Сергіївна давно хотіла забрати тебе. І ось ця мить настала, всі папери оформлено, тепер у тебе буде свій дім.

Вони вже втрьох пішли до актової зали, де якраз закінчилася вистава. Поважний дядько виявився начальником якогось там управління, а тітка – головою дитячого фонду. Вони розповіли про те, як це добре – рости у сім’ї, хоча і в дитбудинку дітям дуже навіть щасливо живеться, побажали Вероніці Величко, щоб вона не забувала свій перший рідний дім, і вручили Світлані Василівні величезний пакунок – для ігрової кімнати. Ніка так і не побачила, що ж там було запаковано у яскравий кольоровий папір.

Регіна викликала таксі. Дорогою додому сказала, що в неї розпочинається відпустка, за три дні вони поїдуть до моря, трохи відпочинуть, а тоді візьмуться готуватися до школи. А поки що хай Ніка звикає до своєї домівки.

Домівка виявилася двокімнатною квартирою на сьомому поверсі, не вельми розкішною, з трохи потертими шпалерами, але дуже затишною. В кімнаті, де тепер мала жити Ніка, стояла велика шафа з книжками. Збоку біля неї висів солом’яний капелюшок з широкими крисами і блакитною стрічкою, на полицях, перед рядами книжок, стояли глиняні дзвіночки різних кольорів і розмірів. Поряд на стіні – світлина жінки у золотистій рамці. Сумовиті сірі очі з мереживом зморщок навколо, гладенько зачесане назад сиве волосся з русявими пасемками, ледь вловима усмішка на губах із характерним вигином.

– Натуля! – радісно вигукнула Ніка. – Це ж моя няня Натуля! То ти її знаєш?

– Знаю. До речі, ця квартира… Це квартира Нати Улянівни.

– То ми тепер будемо жити всі разом? Ти будеш моєю мамою Регіною, а Натуля – бабусею?

Ніка аж нетямилася з радості. Подумати тільки: досі в неї нікого не було, а тепер зразу і мама, й бабуся.

– Ні, дівчинко. Ми будемо жити вдвох. Це твоя кімната, а он та, більша, – моя.

– А де буде жити Натуля? Я не хочу, щоб кімната була тільки моєю! Не хочу! – запротестувала Ніка.

– Ната Улянівна буде жити ось тут. – Регіна взяла долоньку Ніки і приклала до серця. – А тепер ідемо на кухню, Невеличко! Сьогодні у нас із тобою святковий обід.

Такого сонячного і безтурботного літа у Ніки більше ніколи не було. Вона вперше мала свою кімнату і вперше побачила море. В Євпаторії, куди повезла її мама Регіна, вони жили у маленькому будиночку під старезною акацією. Акація тільки-но перецвіла, але в повітрі ще стояв густий запах її прив’ялого цвіту. Під деревом Ніка знайшла чималу нору, з якої одна за одною шугали ящірки. Вона безстрашно кидалася за ними і навіть здобула трофей – ящірчин хвіст, покинутий рептилією під час втечі. Море викидало на піщаний берег морських коників і різнокольорові мушлі, яких вони з мамою Регіною назбирали аж три торбинки. Вдома вона часто перебирала ті свої перші безцінні скарби і згадувала про море.

У липні мама Регіна водила її по крамницях – вибирали шкільну форму, взуття, наплічник, зошити, олівці. Вдома взялися за абетку, але хутко покинули заняття: мама Регіна переконалася, що Ніка вже добре читає, і сказала, що краще хай до вересня відпочине – ще начитається в школі.

А потім мама Регіна пішла на роботу і вони стали бачитися тільки вранці і ввечері. Спочатку Ніка дуже нудьгувала і страшенно боялася залишатися вдома сама. Та з часом так звикла