Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

воно знову те саме починається, тільки в іншому вигляді. А що, москалі – мастаки на такі вигадки», – він бубонів собі під носа та вдавав, що поспішає. У цей час більш за все йому хотілося, аби його вдома хтось чекав, але вже й старий собака здох. «Нехай обійде стороною!» – знову повторив, бо щось холодне просто під шкіру пробиралося. Та так колотило те невідоме завтра, що вирішив завернути до Насті, аби не бути наодинці.

Про події сьогоднішнього дня там розповідати не довелося, бо на полику, де вони завжди спали, лежав Мусій. Вигляд у нього був такий, неначе він просто стомився і щойно задрімав. А немолодий лікар розвів руками і повідомив: «Нічим допомогти не можу. Щоб людина не дихала і не вмирала, – такого й чути мені не доводилось». А Настя була іншої думки: він живий, колись із його батьком таке трапилося. Був чоловік як дуб, а вдарив кінь – і вмить став схожим на мерця. Чумаки поховали його обіч дороги, адже попереду в них був неблизький шлях, а вдома пом’янули, як годиться, проте він уві сні нікому спокою не давав – відкопайте, і все. Тож коли розмерзлася по весні земля, поїхали могилу шукати. Знайшли і відкопали, відкрили труну – та мало не попадали з переляку. Сумнівів не було – оживши, мрець перевернувся, про що свідчили не лише пошкрябані руки, а й обличчя.

– Мій Мусій лежатиме, поки не почне смердіти, – на тому поставила крапку.

Хоч і була вона засмучена, але не голосила. Змочувала водичкою його вуста, а свої аж кусала, так їй боляче було дивитися на нього. Та й мовчки по хаті більше не ходила, усе з ним говорила, неначе не бачила цілих півроку.

– Ти чуєш мене, Мусію? – спитає інколи та далі править своє. Коли про Гриця зайшлося, то й фотокартку до нього піднесла. – Дивно тільки: ні на що не скаржився, нікого не лаяв, і на все знаходив якісь слова. – Видно, тепер зрозуміти не могла: як же він жив на цьому світі? – Виходить, я тебе не цінувала, усе щось мені не так було. Прости мене, любий! – сама терпіла, аби на крик не зірватися. – Яка я без тебе господиня? – а руки так і складаються хрестом на грудях.

Тепер рада була діду все розказати.

– І де взялися оті дезертири з фронту? Віддав би їм одразу і гроші, й коня, то, може, й не вдарили б прикладом по голові, – усе журилася. – Ніщо біди не провіщало, – подивилася Карпові в очі, аби їй повірив. – Зарізав він кабанчика, а я хліба напекла та сиру наробила, ото й повіз він усе те у Святогірський монастир. Монахи завжди своїм обходилися, тепер же годувати поранених із фронту треба. Сусід недавно цілий віз усякої всячини туди відвіз, а ми хоч трохи вирішили підзаробити, поки на Таврію не вирушив. І повертався, ще коли не стемніло, уже й до Цареборисова майже доїхав. Правда, якби десь далі, то замерз би, а на нашій дорозі завжди хтось та й трапиться, інколи навіть цілі гурти людей кудись прямують, – продовжувала. – А я, побачивши підводу під двором, одразу вискочила його зустрічати. Думала: зайде до хати, та будемо гроші рахувати, а він на возі немов мрець лежить. І що робити? Кого кликати, коли за погонича старий дід? Тож узяла його на руки та й понесла сама. А потім усе себе лаяла за те, що таке дурне надумала – харчі продавати, коли завтра й самим не буде чого їсти. Нормально жили, навіть на життя ніколи не скаржилися, та й, дякувати Богові, діти не ледачі виросли, тож усі разом на хліб собі заробили б, – так вона думала про свою сім’ю. – Тепер як встанеш, Мусію, більше й слова поганого від мене не почуєш, і мішки на спині в Таврії не носитимеш, – поглянувши на свої зовсім не жіночі руки, знову склала їх та до грудей притулила. – Комусь, може, ми смішними здавалися, – зиркнула на Карпа та аж засоромилась, – але жили душа в душу.

І так Карпові сподобалися ті слова, що він мало не заплакав. Ішов не поспішаючи додому та далі дивувався: «Неначе таких двоє різних зібралося, а все-таки любов була між ними». Біля свого двору навіть спинився: «І неправда, що то стихійне лихо, як колись казали старі козаки. Любов – то нагорода від Господа». Поглянув на небо та помовчав – дякував за те, що і в його серце кинув колись жаринку палкого кохання.

А за годину вже вкотре діставав свою торбину для далекої дороги. Знову думав про Самарський монастир, де можна знайти мир та спокій, чого так йому не вистачало останнім часом. Але й Гриця хотілося діждатись і побачити, як людям землю роздаватимуть, про що знову тут заговорили. Тож, пошарудівши сухарями, знову повісив торбину біля порога.

Думав Карпо, що петроградські події сюди не скоро доберуться, а коли щось і станеться, то в місті, а не в слободі, де про зречення царя й досі переказувати бояться. До того ж, здавалося, усе й без них зробиться. Коли з іншого боку на все це погляне, ще й добре поскубе свого оселедця, дійде зовсім іншого висновку: хтось довго думав і вигадав забрати в поміщиків землю, а в капіталістів фабрики й заводи саме таким способом, видавши це за бажання людей. Вони, звісно, не проти, але хто ж їм віддасть свою власність? За декілька днів він знову не вірить, що все це серйозно. Хоча чує, що новина про падіння царату вже добралася і до Харкова, і до Ізюма. Події стукають у двері, а де-не-де вже ломляться у кожну хату.

– Насте, а Мусій усе ще лежить? – спитав одного ранку, прочинивши двері.

– Так, діду, два тижні. Лікар нас не забуває, але допомоги ніякої. І що думати! Невже помре? – у її запалих очах був лише смуток. – То заходьте, трохи посидите, щось розкажете, гляди, і мені веселіше стане. А може, Мусій ваш голос почує та… – вона ще мала якусь надію. – Що в центрі відбувається? – у неї й гадки не було, що дід чогось не знає. – Чи не стихли ще розмови про землю? – хоча й боялася почути щось невтішне, усе ж питала. – А якщо й так,