read-books.club » Сучасна проза » Політ ворона. Доля отамана 📚 - Українською

Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

259
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Політ ворона. Доля отамана" автора Ганна Ткаченко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 8 9 10 ... 100
Перейти на сторінку:
Хто знає?!

Андрон бачив, як його вірний товариш хапав ротом повітря, неначе риба з пробитої ополонки. Не став ні спиняти, ні заспокоювати, просто помовчав хвилину-другу, аби до Карпа повернулася козацька твердість. Сам підпер руками голову, пригадуючи його красенем з чорним оселедцем та широкими плечима, якого не раз намагався побороти, але так і не зміг. А вже як гопак умів танцювати, то котру завгодно дівку міг висватати.

– Заспокойся, – хотілося його втішити. – То не твій син був. Бачив я того опецькуватого малого. Точнісінько такий, як той пан.

Сам далі намагався жувати, та все зітхав. Заздрив Карпові, який пізнав людського щастя, вважаючи, що Бог і тим його обділив.

6

Дивний час настав ув Ізюмі – з кожним днем на вулиці можна було побачити все більше людей. Неначе й клопоти ті самі, а вони все в гурти збираються. Сказати, що серйозні розмови тут точаться, то ні – радше чогось чекають.

– Пишуть, що царя скинули! – голосно повідомляє на майдані невеликий хлопчина з чималим пакунком газет.

Поспішає їх розкласти, аби не тільки продати, а й добре виторгувати, тоді і йому якась додаткова копійчина перепаде. У думках уже й пальто новеньке приміряє, і чоботи на ярмарку, погоджується й на поношені, коли на нові грошей не вистачить, тільки б воду не пропускали, бо скоро така багнюка розвезеться, що й із двору не вийти.

Невдовзі біля нього вже товклося багато різного люду. Одні пробиралися наперед, аби якомога швидше купити газету, інші відходили убік читати, треті вже великим гуртом обговорювали. А хлопчина продовжував кричати: «Цар Микола Другий зрікся престолу! Міністри й урядовці розбіглися! У Петрограді не працюють заводи й фабрики! Усі люди страйкують! Громлять в’язниці і винні склади!»

Серед того вже доволі великого гурту з’явилися й люди в поліцейській формі, бо як не швидко розходиться та політика від центру імперії, сюди вона аж сьогодні добралася. Останнім часом вони «добре слідкували за порядком», від чого всі в’язниці й табори Сибіру були переповнені. Тепер до іншого дожили – уже їхні дільниці починають громити. І що їм робити? І хто їм скаже, поки один уряд на другий зміниться? Вирішили далі слідкувати за порядком, тим паче, що люди все одно їх бояться. Так і зараз – нібито нічого й не сталося, ніби ніхто на них не звертає уваги, але натовп потихеньку рідіє. Не стало чути й малого з його вже охриплим голосом. Газети валяються просто на землі, але й безкоштовно ніхто не насмілюється їх піднімати. Та щойно полісмени пішли далі, як люди розхапали навіть замазані землею. І натовп знову загудів.

– То невже правда, що царя з престолу скинули? – мало не голосила немолода жінка, яка з важкою торбиною прямувала на базар.

– Та не скинули, сам зрікся, – доводив молодий чоловік у військовій формі.

Таких тут багато вештається, адже зовсім недалеко військова частина, де, перш ніж відправити на війну, навчають стріляти, ще й резервні війська розквартировані по всьому місту.

– Трон пропонують брату государя Михайлу, а він не хоче на нього сідати! – цей смільчак голосно сміявся.

– Владу передали графу Львову – лібералу, який очолював Союз земств і міст Росії. Тимчасово до скликання Установчих зборів, – ким був цей серйозний чоловік у простому робітничому одязі, невідомо, але відчувалося, що він обізнаний у політичних питаннях.

– А як же далі воно буде? – багато хто вже починав журитися.

– А чи знімуть сухий закон, бо й тут громитимуть не тільки винні заводи, а й горілчані, – багатьох і таке турбувало.

– І чого плакати за тим царем, коли він не може нагодувати своїх підданих! Так йому й треба! – ще зовсім молодий парубок і не збирався жалкувати.

– То невже стріляли в мирних людей? – був тут і дід Карпо.

– Та ні, драгуни перейшли на бік страйкарів, – поспішав з відповіддю ще один. Придивившись до нього, Карпо впізнав Грицевого товариша Якова.

– А ти чому не на фронті? Невже переховуєшся? – свердлив його своїми колючими очима та розглядав солдатську форму.

Дізнавшись, що той і досі неподалік у резервних військах, знизав плечима. Зрозумів одне: не горить бажанням воювати цей давно вже не голодний хлопець, вигадує причини, шукає якісь зачіпки, аби відтягти. Спитав дід і про другого товариша – Андрія, із яким Гриць по наймах поневірявся та на кравця вчився. Почувши, що той після поранення одразу додому повернувся, навіть не став питати про його здоров’я.

– А в нашого Савона вже два Георгіївські хрести на гімнастерці поблискують, – похвалився такою новиною. – А ти на два роки старший за нього.

Бачив, як заздрість проскочила по обличчю Якова, як він втягнув нижню губу, як нервово тер руки, але відповіді так і не дочекався.

– Чи ти не радий?

Дідові аж сміятися з нього хотілося або сказати: «А що, за Грицем так бігав, тепер у штани наклав зі страху, чи що?» Але не став. «Я не такий спритний і не такий сміливий», – уже й таку відповідь сам за нього вигадав, тільки й такого не почув. Лише побачив, як густий рум’янець умостився на щоках Якова, немов у дівки під час сватання. «То тільки Гришка так може», – наостанок мало таке не бовкнув, та лише махнув рукою.

Після того Карпо мовчки йшов додому, так його вразив Яків Іщенко. «Ось тепер і побачимо, хто є хто», – думав не тільки про свого вихованця, задерикуватого, але справедливого Гриця, а й про його товаришів. – Так-так, хлопці, час покаже, хто є хто! – ще крутилося біля нього почуте і побачене, та хвиля тривоги вже накотила. Не від того далекого Петрограду, не від царя-батюшки – він її вже відчував тут, на цій землі. Не знав, що попереду, але здавалося, що люди ходитимуть по калюжах… Навіть договорити не зміг, аби не наврочити. «Нехай те, що привиділося, обійде стороною, – приказував, аби подалі втекти від того видіння. Це все ті більшовики розпочинають, теж мені „справжні революціонери“. Не було тих партій до дев’ятисотого року, і жили люди; тепер пішли рости як гриби після дощу, аби розділити людей на групки, потім зіштовхнути, і нехай свої зі своїми чубляться. Тільки поки вони те робитимуть, хтось третій владу в свої руки візьме. Так завжди було. Мій дід іще коли говорив: якби не билися козаки під Полтавою один проти одного, москалі ніколи б не перемогли. А

1 ... 8 9 10 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Політ ворона. Доля отамана», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Політ ворона. Доля отамана"