Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

– Не думаю.

– Тоді навіщо затівають?

– Про це згодом дізнаємося. Зараз якби гірше не стало, – у нього було погане передчуття, але він не став про те говорити.

– Кажуть, ви на демонстрації в Ізюмі були, – зараз усі переказували почуте, тож дійшло і до неї.

– Гм… – він усміхнувся у вуса. – Правду кажуть. Випадково потрапив.

Почав виправдовуватися, ніби негоже старим людям по демонстраціях тинятися. Їхнє діло – цвинтар, обирай собі місце та готуй душу до зустрічі з Богом. А демонстрації залиш молодим, їм жити, їм і майбутнє обирати.

– Сусід на ярмарок їхав, а мені треба було дратву купити, – цього він не вигадав, так і було. – Люди просять чоботи полагодити, а в мене нема чим. Уже й бачу погано, але зранку та на сонці ще можу щось зробити. Та і як ти не будеш трудитися, коли без копійки завжди погано, а зараз тим паче, – ще ніхто ніколи не чув, щоб він скаржився на бідність. – Тож тільки-но приїхали, – продовжував, – коли до центру демонстрація суне, та така велика, якої тут ще й не було. Зі стихійного мітингу робітників залізничних майстерень, кажуть, розпочалася. Отож, поки мітингували, до них із навколишніх сіл люди позбігалися, тоді й вирішили рушати до влади. А коли дорогою ще й місцеві приєдналися, на майдані всім і місця не вистачило, уздовж вулиць стояли один біля одного скільки око бачить. І знову біля реального училища та міської думи розпочався мітинг, кінця якого ми так і не дочекалися, а кажуть, що аж до ночі там кричали.

– Що ж дума? – хотілося Насті про все дізнатися.

– Розбіглася з переляку. Так поспішали, що навіть одного чиновника в кабінеті замкнули. Бідолаха, мабуть, цілу ніч так тремтів – ось-ось громитимуть і його уб’ють, – що до ранку навіть посивів. А мітингувальники кинулися звільняти політичних в’язнів із в’язниці. Думали, що штурмом брати її доведеться, але й там опору ніхто не чинив. Так і випустили триста сорок п’ять чоловік, серед яких жодного політичного не виявилося – в основному кримінальні злочинці та дезертири з фронту. Оце таке, – дід смикав чуба, який більше на купу нечесаної конопляної паклі скидався. – Поки думали-гадали, що з ними робити, вони хутко розбіглися хто куди. Правда, п’ятдесят злочинців, розчулені такою великодушністю революції, попросилися на фронт, а ще десятків зо три пішли назад у в’язницю, бо їм не було куди йти і на що жити. Отакої! – самому то сміятися хотілося, то насупитися, лише культя однаково стукала об долівку. – Чи вийде з того щось позитивне, ще не знаємо, але сколихнути людей вдалося, – зробив такий висновок. – Тепер вони щодня йдуть на площу як на роботу: то якісь комітети обирають, то на з’їзд своїх делегатів висувають. І хто б повірив, що за такий короткий строк ми свого міста не впізнаємо, – і знову хапає рукою ту дерев’яну ногу, яка по підлозі вже витанцьовувати стала.

– А може, й правда, що з того щось добре вийде, – Настя ж, здається, раділа. – Коли вже немає царя, то нехай той Тимчасовий уряд щось робить, а робітничі та солдатські комітети допомагають. Уже коли почали, треба до кінця йти, – сама аж розчервонілася, хоча в хаті було зовсім не жарко.

– Не про кінець мова, це лише початок, – що далі, то все більш сумним ставав дід. – На тому майдані вчора відбулася наступна демонстрація, – продовжував, – присвячена пам’яті борців за революцію. Нехай би в Петрограді, а в нас ніхто їх не бачив – але навіть панахиду відслужили.

– Невже?! Ще зовсім недавно по всіх церквах проклинали антихристів-бунтівників і царя славили, – її здивовані очі аж круглими зробилися.

– Отакі ми є, – сам дивувався, як швидко все змінюється. – Раніше, було, не відірвати селянина від його роботи, не витягти з двору, а тепер усе навпаки: два тижні ніхто не працює! – дід так дивувався, що аж його кошлаті брови лізли одна на другу. – Щоб так задурити людям голови!.. – недоказавши, він махнув рукою. – Але згадаєш мої слова: це ненадовго, скоро знову ніхто їх на ті мітинги не витягне.

– Ні, ходитимуть, бо так далі бути не може! – вона аж підвелася, аби не кричати Мусію на вухо. – Раз так взялися, заберуть у поміщиків землю. Ось побачите! Нам нічого, а їм усе, це ж несправедливо!

Коли він зачиняв двері, вона вже вигукувала все, що він чув на демонстрації. Йдучи додому, Карпо намагався зрозуміти: звідки в неї такий настрій? А пригадавши, як Григорія мало не схопила поліція, коли накрили зібрання есерів, усе збагнув: до сьогоднішніх подій уже давно готувалися. Тож бував там і Гриць, бо не було такого в Цареборисові, щоб він про те не знав або не брав у ньому участі. Може, й не став членом їхньої партії, але дід був упевнений, що програму їхню вивчив, аби добратися до суті. «Як змінився останнім часом», – говорили про нього родичі й просто знайомі. А він інколи про правду та несправедливість таке скаже, що диву давалися.

Та про що б Карпо не думав цього вечора, майдан увесь час крутився біля нього. Різні там були люди, різні й розмови. Хтось, майже йому на вухо, кричав, що він проти війни, інший – проти Тимчасового уряду. А високий чоловік із голосом оперного співака голосніше за всіх: «Більшовики-буржуї продали німцям Росію! Бити їх, бити!» Знайшлися й такі, які наполягали на продовженні війни, вели розмови про анексії та контрибуції. Дід усе повторював ті слова, бо в кого раніше не питав, що то воно таке, ніхто не міг толком пояснити. «Анексії та контрибуції… Гм…» – з тим і лягав спати.

Збираючись прати, Настя вивернула кишені старенького піджака, який побував на плечах кожного з синів, не носив його лише Тимофій. На біленький папірець, який упав на долівку, не звернула уваги. Лише згодом, коли хотіла замести в хаті, рука сама до нього потяглася. Підняла, розвернула, та аж струсонуло її – Харківський комітет більшовиків закликав до громадянської війни. Перечитавши ще декілька разів, швидко сховала до своєї кишені, щоб увечері показати Акиму. Він давно вештався десь вечорами, а вона все думала, що до дівчат у якусь хату на вечорниці внадився. Ще й питала недавно, які пісні зараз