Читати книгу - "Чекаючи на Боджанґлза"

Ця відповідь була розумною, але a priori для вчительки правильною ця відповідь не була. Вона криком відповіла матері, що ми — родина ненормальних, що вона такого раніше ніколи не бачила і що вже скоро облишить мене, посадить на задню парту та більше не перейматиметься.

«Того ж дня в обід, за декілька секунд після шкільного дзвоника, поки паперові годинники з зошиті цокали та потребували розв’язання, повернувши здивовані очі до вікна, наш син з полегшенням побачив, як маленьке подвір'я наповнюється димом локомотива, що віддалявся — то пішов маленький поїзд іншого життя».

Після рішення забрати мене зі школи батьки часто казали, що подарували мені чудову дочасну пенсію.

— Ти точно наймолодший на світі пенсіонер! — казав мій батько та по-дитячому заливався сміхом, як іноді сміються всі дорослі, а чи бодай мої батьки. Здавалося, вони дуже втішені тим, що я завжди поруч із ними, та й сам я більше не сумував ні через вагони, що саме проїхали, ні через вічне запізнення на поїзд. Я без жалю покинув клас, вчительку з бурхливою зачіскою та її фальшиву ракову пухлину в рукаві. Для моєї освіти в батьків було чимало ідей. Для занять математикою на мене одягали браслети, кольє, каблучки, які я мав рахувати — то було додавання, а потім із мене все знімали, роздягали аж до трусів — то було віднімання. Вони це називали «стриптиз-цифротиз», це було смішно. Для розв’язування задачок тато, як він сам казав, ставив мене в певні життєві ситуації. Наприклад, він набирав цілу ванну води, і ми рахували літри за допомогою літрової чи півлітрової пляшки, в процесі він просто засипав мене силою-силенною технічних запитань. За кожну неправильну відповідь він заливав мене водою — пляшку води просто на голову. Тож такі уроки математики часто перетворювалися на велике аква-свято. Аби я навчився відмінювати дієслова, вони вигадали цілий репертуар пісень, у яких займенники треба було впізнавати та показувати спеціальними жестами, тож я робив уроки буквально своїми руками, щиро витанцьовуючи хореографію в минулому часі. А ввечері я читав їм історії, що ми разом вигадали та записали протягом дня, або ж коротко переказував історії, що їх уже написали класики.

Перевагою моєї дочасної пенсії було те, що в Іспанію можна було їздити будь-коли, не чекаючи нікого, іноді це бажання виникало зненацька — ніби попісяти захотілося — але підготовка таки вимагала трохи часу. Вранці тато казав:

— Генрієтто, пакуймо валізи, цього вечора я хочу пити аперитив на березі озера!

І ми починали кидати мільйон речей у валізи, вони просто літали на всі боки. Тато волав:

— Поліно, де мої еспадрильї?

І мама відповідала:

— В смітнику, Жорже! Так вони вам ще більше личать!

А ще мама кидала щось таке:

— Жорже, не забудьте взяти з собою вашу дурість, вона нам завжди знадобиться!

А батько відповідав:

— Не переймайтеся цим, Гортензіє, в мене з собою завжди є запасна!

Багато що ми забували взяти з собою, хоча щоразу дуже старалися та стрибали вище голови, аби зібратися швидко.

Там усе було направду інакшим, а гори, як і ми самі, теж були вище голови. Взимку вершину гір вкривав білий сніг — neves іспанською; під ним, на сухій кам’янистій землі, було осіннє руде та каштанове; фруктові кольори весни на терасах; спека, приємні літні пахощі, від яких біля озера в долині перехоплювало дух. Тато казав, що в таких горах, як тут, можна за день прожити цілий рік. Ми вирушали сюди, коли заманеться, часто приїздили, коли починав квітнути мигдаль, а від’їжджали, коли падали останні пелюстки апельсинового цвіту. За цей час ми встигали погуляти біля озера, позасмагати, лежачи на рушниках, посмажити барбекю, а також прийняти гостей, які приходили випити аперитив разом із моїми батьками. Вранці я в компанії порожніх склянок робив собі на сніданок фруктовий салат, фруктів було так багато, що вони аж не поміщалися в тарілці. Гості весь час захоплювалися, що в нас тут безкінечна fiesta, на що тато відповідав, що життя добре жити саме так.

Під час літніх канікул у парламенті Непотріб приїздив до нас у гості, він казав, що депутати — як діти, тому їм потрібно дуже багато відпочинку. Аби показати, що це канікули, він натягав гарного солом’яного капелюха та весь день ходив із голим торсом, і це видовище вражало, з огляду на розмір його живота та кількість волосся, що там росла. Він подовгу сидів на терасі, роздивлявся краєвиди, їв і пив фрукти. Коли вечоріло, він кричав ім’я своєї подружки, що звучало по всій долині: «Кайпіровська а-а а-а-а а-а!». Він казав, що можна буде вважати, що життя вдалося, коли йому вдасться помістити та втримати на животі тарілку та виделку з ножем, саме тому він весь час їв і пив, він справді з усіх сил намагався зробити так, аби життя вдалося. Коли Непотріб щойно приїздив, то на сонці ставав іще червонішим, ніж зазвичай, а тато казав, що це «виходило за рамки», я ж вважав, що такий яскравий червоний колір і не міг поміститися в рамках, наприклад, у рамках палітри червоних відтінків, але згодом, поки минав час депутатських канікул, член Сенату ставав цілковито коричневим. Коли він спав, я обожнював дивитися, як пітніє