Читати книгу - "Бунт моїх колишніх"

— Як ся маєш? — обережно поцікавився Жорик.

Насправді він запитував, чи перестала я гніватися на нього.

— Чудово! — безжально відповіла я. — Ось, їду до батьків на дачу… Відпочивати збираюся! Ти собі навіть уявити не можеш, який тягар я скинула, коли вирішила піти від тебе…

— М-да… Цього разу твоя хвороба трохи затяглася. Подумки до двадцяти рахувати не пробувала? — діловито поцікавився Георгій.

— Ну чому? — не витримала я. — Чому ти такий бридкий? З тобою зовсім неможливо розмовляти. Усі точки зору, відмінні від твоєї, ти називаєш хворобами і тимчасовими потьмареннями розуму!!! Знаю, що ти повторюватимеш будь-яке запитання доти, поки не почуєш саме такої відповіді, якої тобі хочеться, я вже ладна що завгодно торочити, аби лиш відчепитися від тебе…

— Тоді повторюй за мною, — Жорик зрозумів, що настрій у мене вже привітніший, і вирішив цим скористатися: — «Я мудра і спокійна, — театральним тоном «телевізійного місіонера» почав диктувати він, — я чудово розумію, що у відрядженні Георгія нема нічого поганого… Я схвалюю його бажання підняти рейтинг нашої агенції серйозними справами…»

— І давно це ти став говорити про себе в жіночому роді? — повторювати за ним, я, звичайно, і не збиралася. — Спілкування з поп-зірками негативно на тебе впливає.

— Я б охоче подивився, як воно впливало б на тебе, — мені почулася ніби образа в голосі Жорика. Здається, я наступила-таки йому на мозоль. — Мені таку роботу за подвійним тарифом оплачувати слід. Знаєш, що мені доводиться споглядати щовечора? Дорослий солідний мужик, вкритий жировим прошарком, який йому за віком належить мати, виходить на сцену і раптом перетворюється на огидно солоденького хлопчика. З першими звуками із синтезатора він починає кивати головою, ніби той бовванчик, і заклично вихиляти стегнами. Тьфу! — Жорик аж сплюнув спересердя, і я мимоволі відсахнулася від телефону. — Це ж сором! У житті нормальний мужик, а на сцені з усмішечкою трирічного дегенерата тоненьким голосочком пече: «Ах, голубоглазка, мне бы твою ласку, мне уже семнадцать, будем обниматься». А малолітні «голубоглазки» буквально штабелями забивають при цьому величезну залу, істерично верещать і рвуть на собі одяг від захвату. Ти не уявляєш, настільки важкі для сприймання ці концерти. Тут би якраз мене пожаліти, а ти ображаєшся…

Жорик таки свого домігся. Я забула всі образи і весело розсміялася. До речі, тепер я хоча б уявляла, в охоронці до якої поп-зірки завербувався мій благовірний. Бо за всіма цими сварками, помноженими на природну нехіть Георгія до відвертості, я навіть не знала, з ким саме він працює.

«Стривай-но, — я згадала про одну річ і миттю припинила свій дурнуватий регіт, — чи не підозріло часто доля зіштовхує мене з паном Зіркою? Саме цей виконавець був третім у Шуриковім списку. Кгм… Гаразд, вирішуватимемо проблеми по мірі їх виникнення. Мене поки що повинен цікавити тільки Ожигов. Ожигов Павло Олександрович… Сорокап'ятирічний бізнесмен… А що?» — я раптом уявила себе в розкішній вечірній сукні, під ручку з бульдогоподібним Ожиговим. Він, звичайно, був уже впокорений. Розсипав дрібні перли компліментів і розтікався в усмішечках. Пронози-журналісти, — не без того, — встигли зробити знімок… Жорик наткнеться в якому-небудь журналі на фатальне фото: блискуча я і пан Ожигов біля моїх ніжок. Ревнощі скиплять у душі благовірного, кулею примчить він додому. Але запізно.

— Ти проміняв мене на свого співака, — холодно кину я, прямуючи до свого автомобіля, — проґавив своє щастя.

Уява малювала мені, як пан Ожигов розчиняє переді мною дверцята, ми хоробро стартуємо і… Однак у всій цій історії мене категорично не влаштовував єдиний факт: з цим самим Ожиговим доведеться якось взаємодіяти. Приміром, розмовляти… І це мінімум. Ні вже, хай Бог милує… Про що мені з ним говорити? Він, напевне, й двох слів докупи не стулить! Прокручений уявою сюжет я хоробро переінакшила. На ходу вистрибнула з авто й побігла назустріч розкритим обіймам Георгія.

— Ах, як я могла бодай припустити, що житиму без тебе? — палко шепотіла я йому.

— Ну… Не знаю… Якось змогла. Але ти того, — ніяково відповідав Жорик, — більше такого не припускай. Я вже скоро повернуся, ти ще трішки почекай, гаразд? Я й сам, щиро кажучи, страшенно скучив…

Отут до мене дійшло, що розмовляю я з сьогоднішнім Георгієм, причому по телефону.

— Вибач, це я не тобі, — відмахнулась я від його зізнань, та раптом налякалася власних дивацтв і додала: — Тобто тобі, але тому, що в моїй уяві. Ти не лякайся. Це все від спеки. А взагалі я нормальна.

— А я вже ні! — розлютився Георгій. — Мало того, що клієнт дикі пісні й танці влаштовує, то ще й ти нерви псуєш! Невже не можна поговорити про щось спокійне?

Мені раптом стало цікаво, як Жорикові вдалося вийти на героя вітчизняного шоу-бізнесу? Невже оголошення, яке я регулярно розміщую в міській газеті з чарівною назвою «Газета», діє і на «зоряний» контингент? Дивно.

Цікавість трішки послабила мій крицевий панцир.

— Жорику, скажи, — я хотіла запитати про Зірку, але замість цього чомусь звернулася за порадою, — як перевірити, чи можна давати людині в борг? — власне, це запитання вилетіло з мене цілком незалежно від моєї волі. — Ну, тобто, як встановити ступінь порядності потенційного боржника?

— Ти що, зібралася брати в когось кредит і боїшся, що коли копнути глибше, люди не зважаться тобі довіряти? — насторожився Жорик. — Хочеш підстрахувати всі можливі дірки в репутації?

До подібного трактування моїх запитань я була абсолютно не готова.

— Це з чого ти зробив такі висновки?

— Ну, поміркуй сама. Ти в борг нікому дати не