Читати книгу - "Спокутий гріх"

— Не знаю, як вам і дякувати, — мовила зворушена Ірина. — Я навіть не сподівалася на таке швидке вирішення питання. Скільки я вам винна?

Тимур сумно глянув у її виснажені хворобою очі.

— Друзі моїх друзів — мої друзі, — важко посміхнувся, маючи на увазі Мостового. — Ваше питання коштувало мені лише однієї незначної розмови з молодим і зовсім недосвідченим юрисконсультом. Тому… — зітхнув, — немає за що розраховуватися. Візьміть документи, — простяг червону папку. — Можете йти до нотаріуса й оформляти своє житло на доньчине ім’я. У реєстрі по кредитних заборгованостях воно більше не світиться.

— Ні, ну що ви, — запротестувала Ірина. — Дякувати Богові, на консультацію юриста, навіть недешевого, я ще здатна…

— Будьте мені здоровенькі, — перебив її Тимур. — Інколи, гроші — не головне.

«Хіба плата смертельно хворої жінки за банальну консультацію принесе збагачення? — про себе подумав. — Чи може якось вплине на фінансове становище?»

— Ви — добра людина, — зніяковіла Макарова. — Знаю, що переходжу межу пристойності, але…

— Кажіть, не соромтеся, — підбадьорив її юрист.

— У мене є ще одне прохання, — зам’ялася Ірина. — Цей лист… — витягла з жіночої сумки жовтий цупкий конверт. — Якщо можна… після моєї смерті віддайте доньці.

Батурін заокруглив очі від здивування. Дивне прохання. Це ж адвокатське бюро, а не банк, де зберігають цінні речі. Та й жінка до пуття нічого не пояснила. Відчував, що цей клаптик паперу точно якось пов'язаний з тим, про що вона тут довго розповідала минулої зустрічі. Нащо йому на голову чужі таємниці? А якщо у листі йдеться про вбивство, наприклад? Потім воно розкриється і ниточки приведуть сюди? Ні, ні! Йому це зовсім не потрібно.

— Ви пробачте, — встав із-за столу, не торкнувшись конверту, — але такі речі зовсім не входять у сферу послуг, які я надаю. Вам конче необхідно, щоб цей лист потрапив до рук доньки після вашої смерті? — підозріло скосив очі.

— Так, — ствердно відповіла Ірина. — Тільки після моєї кончини. Прошу, не відмовляйте, — благально глянула в його карі очі. — Тут немає нічого крамольного, — наче прочитала думки Тимура. — Я могла би залишити його своїй подрузі, Зої Черкасовій. Але вона не збереже. Розкриє з цікавості й наробить біди.

— А за вашого життя донька ніяк не може дізнатися про те, що там написано? — ще раз уточнив. — Обов’язково чекати смерті?

— Я їй цього не скажу… — важко задихала жінка. — Не зможу…

Тимур зрозумів.

Там чиясь сповідь.

І не дуже втішна…

Але чому саме йому випало вручати такі листи? Дівчина спокійно живе. Має сім’ю. Нічого не підозрює. А в один прекрасний день він, мов грім серед ясного неба, віддасть їй цей конверт. Маячня якась. Не поспішав погоджуватись.

— Будь ласка, — майже прошепотіла хвора жінка. — Не знаю, чому, але після спілкування з вами — остаточно переконалася, що ви — єдина людина, котру можу просити про цю послугу. Довіру, що викликаєте у мене, важко переоцінити. Не відмовте. Нехай вас не обтяжить це скромне прохання.

Тимур не витримав. Слова жінки вразили його. Це наче остання воля помираючої. Як можна не погодитися? З першої хвилини спілкування відчув у ній якусь рідну, близьку душу. Наче доля в якомусь житті вже пересікала їхні шляхи. Або ще пересіче?…

Неохоче взяв листа. Поклав у верхню шухляду робочого столу.

Попрощався з Іриною.

Знову сів на робоче місце. Дістав конверт. Довго крутив у руках. Його так і підмивало розкрити і прочитати все одним махом. Але стримався. Це чуже життя. Чужі таємниці. Нехай з ними розбираються ті, кому належить. Ірина — молода жінка. Незважаючи на хворе серце, їй ще жити й жити. Цей лист довго вкриватиметься пилюкою, поки дійде до адресата.

З цими оптимістичними думками причепив до коричневого конвертика, написаний своєю рукою на білому клаптику паперу адресу квартири й ім’я жінки, якій належить його віддати, і зачинив у сейфі…

Наступного вечора, як і обіцяв, повів Нору в ресторан.

— Ого, — раптом здивовано розширила очі дівчина, — а це часом не твоя Діана? — кивнула на столик під стіною.

Тимур обернувся й завмер від несподіванки.

Справді. Недалеко, за столиком, в компанії симпатичного молодого чоловіка років двадцяти п’яти, сиділа його дочка.

Він захоплено про щось розповідав. Діана уважно слухала й мило усміхалася.

Тимур мовчки попрямував до них.

— Привіт, доню, — ледь стримуючи емоції, звернувся до Діани, наче поряд з нею пустий стілець стояв.

— О, татусю, — радісно підскочила з місця дівчина й поцілувала Батуріна. — Знайомся — Максим Кудрявцев. Мій друг. Разом працюємо.

— Максим, — якось боязко, невпевнено припіднявся незнайомець, ствердно кивнувши головою.

— Твій хто? — скривився Тимур й погладив шию, наче йому в горлі щось застрягло.

Відчуваючи ворожий настрій Батуріна, Максим не ризикнув простягти йому руку для привітання. Лише виструнчився за столом, як відмінник на уроці.

— Ми просто друзі, — вже значно тихіше пояснила Діана, розуміючи, що ситуація загострюється.

— Ясно, — не відриваючи гнівного погляду від хлопця, сталевим голосом відповів Тимур. — Гаразд, — нарешті перевів очі на дочку. — Вечеряйте, потім я відвезу тебе додому.

Кудрявцев важко промовчав. Образливі слова боляче обпекли йому душу. Хіба він схожий на людину, яка не спроможна відвезти свою даму з ресторану? Це ж приниження його, дорослого чоловіка, в очах дівчини. Навіть якщо перед ним її батько.

Батурін повернувся до свого столика. Нора вже встигла зробити замовлення.

— Ну що? Познайомились? — весело защебетала.

Тимур не відповів. Лише сидів чорніший за дощову хмару й не відривав погляду від сусіднього столика.

— Діана вже доросла жінка, ти не можеш її аж настільки контролювати, —