Читати книгу - "Антипедагогічна поема"

— Звичайно, — радо погодилась Аврора. Адже тривалість уроку на платні не позначається.

Юра мовчки почав збиратися, на прощання нагородивши Олексу Тарасовича нищівним поглядом.

«Невже він здогадується про нас із Художніком?» — подумала вона, і їй стало неприємно й соромно, що вона, молода самодостатня жінка, тягалася з цим «ні рибом, ні м’ясом» цілий рік.

Нарешті вони, тобто Аврора Чингізівна й Олекса Тарасович, лишилися наодинці.

— Ти чому не відповідаєш на мої імейли? — спитав Художнік.

— Я відповідаю, — заперечила вона.

— Якщо я тебе питаю в листі, як твої справи, то не для того, щоб отримати формальне «добре».

Аврора подивилася на своє колишнє «ні рибу, ні м’ясо», і з неї полилося наболіле:

— Ти думаєш, я тобі вірю, що ти хочеш знати про мої справи? Та ти ніколи не цікавився моїми справами. Ти ж мені посилаєш імейл з питанням «Як твої справи?» не для того, щоб я тобі про них розповіла, а щоб у відповідь поцікавилася твоїми. Раніше на твій імейл «Як справи?» я відповідала «Добре, а як у тебе?», і це дозволяло тобі виплакатися мені в жилетку щодо того, як тобі погано! А в мене завжди все о’кей, хіба ні? А ти знаєш взагалі, що в мене на душі? А ти подумав хоча б коли-небудь, що я, молода самодостатня жінка, замість того, щоб зустрічатися з жонатим невдахою цілий рік і витирати його соплі і сперму, могла б влаштовувати своє сімейне життя? («Ну, тут я, звичайно, загнула, — здивувалася своєму несподіваному пафосові Аврора. — Адже я сама ініціювала цей роман, не маючи нічого більш підходящого на горизонті»). Ти навіть собі не можеш своїм самозакоханим розумом уявити, що я теж можу страждати. Але тебе це не обходить! Тебе цікавлять лише твої страждання!

Аврора розраховувала, що після такої тиради Олекса Тарасович образиться й піде геть. І яким було її здивування, коли він не тільки не образився і не пішов геть, а й… Словом, до його обличчя припливла кров, а це була перша ознака, що він збудився.

Поки вона намагалася розшелепати, чи не наплутала чогось, він зворушено (як тільки може це зробити всратий інтєлігєнт) її спитав:

— Так ти страждала? — і зробив крок до неї.

Аврора Чингізівна автоматично відступила. «Іще цього бракувало! Я зовсім не хочу з ним спати!» Але при цьому вона все ж таки глянула на його штани. І це було її тактичною помилкою, бо Олекса Тарасович помітив цей погляд.

Вона раптом (цілком не до речі) пригадала, що за всіх його психологічних проблем їй з ним у ліжку (а точніше, в підсобці на старому диванчику) було зовсім не погано. Вона згадала кількість сперми, якою він завжди її рясно зрошував, як справжнісінький бог родючості, й рішуче прийняла рішення: «Ну добре, це буде востаннє!». У підсобці стояв старенький диванчик з вилізлими пружинами. Це була колишня власність Антоніни Василівни, на ньому вона часто відпочивала на великих перервах, смачно підхропуючи. Власне, диванчик мав іще одне призначення, про яке Аврора дізналася, коли Антоніна Василівна вийшла на пенсію. На цьому диванчику заслужена учителька УРСР вправлялася в коханні з незаслуженим вчителем УРСР, за якого невдовзі вийшла заміж.

Рік тому Аврора Чингізівна хотіла була позбутися цього «антикваріату»: навіщо їй у підсобці диванчик, адже це її кабінет, а не спальня! Аж тут у її житті з’явився Олекса Тарасович. Так що спальне місце, добре просякнуте спермою незаслуженого вчителя УРСР, так і лишилось на місці, щоб іще більше просякнутися спермою незаслуженого вчителя малювання гімназії імені Скарбів Трипілля…

Аврора Чингізівна зайшла разом з Олексою Тарасовичем до підсобки, кинула погляд на свій диванчик, і він їй здався значно меншим, аніж колись. Та й бажання її було вже не таким палким. Однак сьогоднішній сон із задертими на вчительський стіл ногами свідчив про те, що її молоде жіноче тіло потребує нової дози чоловічих гормонів, і, якщо ці гормони самі прийшли до неї, то просто гріх від них відмовлятися.

За цими роздумами вона проґавила важливий момент, бо Олекса Тарасович знову почав мучитися докорами сумління і з ваганням на обличчі дивився на знаменитий диванчик.

«І що його робити? — спитала себе Аврора Чингізівна. — Силою відібрати свою запрограмовану природою дозу гормонів чи зіграти в гордість і послати його на фіг? Буду цинічною, — вирішила вона, але, побачивши тремтіння губів Олекси Тарасовича, що свідчило про важку внутрішню боротьбу, додала собі: — ну що ж, доведеться самій виявляти ініціативу!»

Вона підступила до Художніка впритул з твердим наміром розкрити його дужки (тобто зіпер на штанах) і добути зі штанів квадратний корінь. Коли вона почала це робити, «Альошка» пішов їй назустріч, однак… Словом, Аврора не знала, що з нею діється. Їй справді стало гидко, що вона силою мусить брати мужика у свої 27 років.

Проте жіноче здоров’я було важливішим за всі контраргументи. Вона ще рішучіше взялася за Альошчині штани. Їхній вміст, як і колись, її дуже потішив. Це було добротне фермерське господарство.

«Ти диви, як у Юри!» — подумала вона, і ця думка ошпарила її своєю несподіваністю: мало того, що в такий момент подумала про Юру, так це її ще й «завело», як порух ключа в стартері заводить машину.

Вона заплющила очі й уявила собі, що перед нею не Альошка, а Юра, молодий здоровий хокеїст, закоханий у неї першою любов’ю, чесний у своїх почуттях, який не ділить себе між іншою жінкою і нею, Авророю.