Читати книгу - "Чаклунка з останньої парти"

виникали причини для неприємних розмов з директором, але привід, з якого він опинився в кабінеті цього разу, вибив ґрунт йому з-під ніг. Разом з керівником школи на Васю чекала класна керівниця. Їхні фізіономії були суворими і рішучими, як у матросів на барельєфі «Взяття Зимового штурмом».

Вислухавши звинувачення, Вася перевів погляд з мітли на пульт і розвів руками.

— Я не знаю, як це вийшло. Це випадковість. Слово честі!

— Випадковості з тобою трапляються дуже часто, як я подивлюся, — похмуро зауважив Савелій Прохорович.

Вася слухав перелік своїх гріхів і сушив собі голову, як міг пульт потрапити до рук тітки Асі, але жодного путящого пояснення на думку не спадало.

Частина друга
Глава 5

Весна у Вернисвіті дивна пора року. У горах з'являються проліски, крокуси і гіацинти. Повітря напоєне запахами хвої та папороті. Сонце ще не розтопило кригу, і гірські струмки лише починають набирати силу. Гострі шпилі скель, укритих снігом, чітко вимальовуються на тлі ніжно-бірюзового неба.

Липочка обожнювала цю пору року. А втім, не було такого часу, який би їй не подобався. Кожного разу, коли наставала весна, їй здавалося, що кращої пори не буває. Але досить було прийти літові, як вона думала, що це і є найгарніший час. Восени вона переконувалася, що цей сезон анітрохи не гірший. Зиму вона теж любила, але снігової пори всі стежки заносило так, що дім, де жили вони з бабусею Августиною, відрізало від решти світу. І тоді вони залишалися самі-самісінькі, якщо не брати до уваги гірських кіз, ведмедів та зайців… Загалом, усієї живності, яка мешкала в горах.

Одначе в зимі була своя принадність. Довгими зимовими вечорами вони сиділи біля коминка, і бабуся розповідала Липочці про давноминулі часи. Багато що в її розповідях скидалося на казку, але від цього ніскілечки не було менш цікавим.

Та все ж Липочка з нетерпінням чекала настання весни. Вона раділа тому, що сонце визволить їх із снігового полону. Ще два-три тижні, і можна буде спуститися в найближче селище під назвою Маків хутір.

Липочка знала всі навколо доріжки і таємні стежки. На сонячних схилах сніг майже розтанув, а між каменями і в розколинах, куди сонце не заглядало, все ще лежала спресована, крижана кірка. Обережно, щоб не посковзнутися, дівчинка спустилася до струмка. Там, де зі скелі витікало джерело, камені забарвилися в жовтогарячий колір. Вода в джерелі була трохи солоною і такою крижаною, що аж-аж-аж! Раптом Липочка почула бабусин крик:

— А-а-а-а! Де це чудовисько?! Де цей утілений жах?! За що мені така кара! Я спокійно доживала свого віку. Кому кісткою в горлі стала моя незатьмарена старість? Кому знадобилося насилати на мою голову навалу лиха?

Войовничо розмахуючи черпаком, як боєць, готовий до битви, старенька прудконогою сарною збігала по стежці, що вела до Липочки.

— Виходь, чудовисько! Я хочу тебе бачити!

Липочка підозрювала, що всі перелічені епітети мають до неї пряме відношення, і не квапилася з'явитися перед бабусині очі, розміркувавши, що лише джин з пляшки виконує всі бажання без розбору. Всупереч воланням Августини дівчинка збиралася сховатися в гроті, який давно уподобала як свою літню резиденцію, але не встигла. Бабуся була вже поруч, тож онучці не лишалося нічого іншого, як притаїтися за величезним валуном, аби перечекати напад справедливого гніву.

Августина зрозуміла, що словами нічого не доб'єшся, треба діяти. Недаремно кажуть, що досвід приходить з роками. Багатолітній досвід послужливо підказав їй, де потрібно шукати «навалу лиха», що впала їй на голову. Бабуся рішуче почимчикувала до грота, але в цей час чуття вказало їй інший шлях. Різко змінивши курс, тихцем підкралася до валуна, заглянула за камінь і переможно вигукнула:

— Ось ти де!

«Чудовисько» неохоче покинуло своє укриття і з невинним виглядом втупилося у стареньку ясними, блакитними оченятами. Зовні «втілений жах» мав досить милий вигляд — така собі дівчинка з вогненно-рудими кучерями, кирпатим носом і з обличчям, густо усіяним ластовинням.

— Бабусю, а що сталося? — неначе й не вона, запитала Липочка.

— Це я хотіла б узнати, що сталося з нашим садом.

— Ой, а я думала з козою, — полегшено видихнула Липочка.

— З якою козою?

— Ні з якою. Просто прийшло до слова.

— Ти мені голову не затуркуй. Марш за мною! — скомандувала бабуся і, не озираючись, пішла стежкою до будинку.

Треба сказати, видиралася вона досить бадьоро, не гірше за будь-якого скелелаза. Липочка дріботіла слідом і губилася у гадках, що могло скоїтися. Зазвичай