Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

Тому я дав хлопцям наказ:

— Робіть п’ять ставок і закінчуйте гру.

Жоден з них не мав шансу виграти.

— Що робитимемо? — запитав Ігорович, коли хвилин через тридцять вони всі сиділи в машині.

— Порішимо цих козлів, — мовив Костя, маючи на увазі трійцю круп’є-професіоналів.

— Мені вийти? — запитав, як завжди, тактовний Сашко.

— Сиди, — сказав я, уже знаючи, що нам робити.

— Мишко, — мовив я, — завтра зводиш Олександра у магазин і купиш йому більш пристойний одяг, а потім відвідаєте перукарню.

— Навіщо? — запитав Мишко.

— У нас три круп’є, — пояснив я, — яких ми не зможемо обіграти. Але їх тільки троє. А якщо гратиме четверо, то вони нічого не зможуть зробити. Один зі столів виявиться неприкритим. Зрозумів?

— Авжеж, — відповів Мишко.

Костя схвально кивнув:

— Добре.

А Ігорович запитав:

— А ти впораєшся?

— Налаштуєш мене, — сказав я, — і все буде о’кей. А зараз, — я повернувся до Кості та Мишка, — беріть Сашка, заїдьте з ним в кожне казино, і щоб до ранку він знав не тільки правила рулетки, але і назви кожної ставки. Зрозуміли?

— Без питань. А ви?

— А ми з Ігоровичем у готель.

На мене чекала велика гра, у прямому значенні «велика», і я хотів виспатися.

— Для тебе не існує нічого, крім гри. Тільки гра. Ти маєш виграти за всіма чотирма столами. Твій мозок не поділятиме гру на чотири партії. Ти сприйматимеш її як одну гру на чотири столи, ти справишся з нею, — навіював мені Ігорович.

Коли всі четверо вийшли з машини, я залишився на задньому сидінні поруч із чотирма моніторами і навіть не помітив, як хлопці зайшли в казино.

Я просто чекав, коли вони, нарешті, опиняться біля столів, мене кидало в жар від нетерпіння розпочати гру, що стала змістом мого життя. Немов наркоман, я не міг без неї.

Коли всі четверо, нарешті, опинилися в головному залі, і я побачив столи, в моїй голові промайнула думка:

«Ну, подивимося, що виграє».

Чекати довелося недовго, уже через кілька зупинок рулетки я сказав Мишкові:

— «Шістнадцять».

Він виграв.

— Костю, «тридцять чотири».

Він теж виграв:

— Мишко, «сімнадцять».

У нас стало рівно на тридцять дві фішки більше.

— Ігоровичу, «тридцять три».

Фішки сипалися так, немов однорукий бандит, який зірвав джекпот, віддавав свій виграш підсліпуватій бабусі.

— «Дев’ятнадцять».

— «Двадцять дев’ять».

— «Двадцять два».

— «Сім».

Фішки сипалися потоком, і троє круп’є були не в змозі зробити хоч що-небудь. Примітивна математика: три круп’є — чотири столи. Хоч розірвися.

— Мишко, міняй фішки по тисячі.

— Костю, міняй фішки по п’ятсот.

— Ігоровичу, «двадцять вісім».

— Сашко, «чорне», дві тисячі.

Я не зупинявся, адже подруга Удача сиділа поруч зі мною, і її тонкі пальці куйовдили моє волосся. Я грав, і не було кому сказати мені «досить». Я не міг зупинитися, адже кожне моє слово перетворювалося на жменю фішок:

— «Чотирнадцять», — сорок дісталося Ігоровичу.

— «Двадцять три», — шістдесят чотири фішки Сашкові.

— «Тридцять», — червоні фішки Мишкові.

— «Двадцять чотири», — сині фішки Кості.

Це було остання гра сезону, після якої я планував добряче відпочити, і я грав, хоча знав, що давно виграв потрібну мені суму.

Я не міг зупинитися, бо не було кому сказати мені:

— Досить.

Навіть тоді, коли удача відчинила дверцята, ступила на асфальт і зацокотіла тонкими каблучками, тікаючи від мене геть, коли згасли всі чотири екрани, зарябіли від перешкод зламані відеокамери, я, як очманілий, повторював останню ставку, звертаючись до Мишка:

— Мишко, «двадцять шість», дві тисячі, «чорне», — я не міг зупинитися.

— Мишко, «двадцять шість»…

Я повторював це, коли один із трьох горил, які підійшли до машини, відчинив дверцята, і, нахилившись, зазирнув мені в очі.

— Мишко, «двадцять шість».

— Мишко…

— Досить, — сказав він, і тільки тоді я побачив його.

— Привіт, — мовив я.

— Привіт, — кивнув здоровань і потяг мене за борт плаща. — Виходь.

— А варто? — запитав я.

— Авжеж.

— Ну, гаразд, — відповів я і вдарив його що було сили.

Він захрипів і впав мені на руки.

Мені довелося вдарити його коліном, він підлетів аж до сітки кондиціонера на даху авто. Тієї ж миті я розвернувся і виштовхнув його з машини ударом обох ніг.

Він вилетів, упав горілиць і відключився. Але не надовго, всього на кілька секунд. Відтак звівся на руки, затряс головою і почав спльовувати кров. Але піднятися не міг, тоді я вистрибнув до нього, щоб…

Двоє здорованів приставили до моєї голови стволи величезних пістолетів, тільки-но я розправив плечі.

— Спокійно, — мовив один із них.