Читати книгу - "Академія пана Ляпки"

й біле, все це притрусив сірим порошком, а коли м'ясо засмажилося і скельця розварились, приклав до сковороди збільшувальну помпочку й кілька разів натис на її денце. За мить сковорода по вінця виповнилась духмяною смаженею з бурячками й картопляним пюре. На пюре пан Ляпка намалював зелений кріп. Смажені було стільки, що вона ледве вмістилася на тарілках, які я вніс до їдальні. На десерт пан Ляпка надумав приготувати компот із аґрусу. Він відтяв кілька листків пеларгонії, притрусив її аґрусовим порошком і покуштував.

— Ой яке ж несмачне! — пробурмотів він собі під ніс.— Краще зварю компоту з малини.

Він ухопив грубого пензля, тицьнув його в червону фарбу й тут-таки аґрусовий компот перемалював на малиновий.

Компот удався такий смачний, що я пив його тричі, а потім, коли пан Ляпка гайнув до їдальні, щоб із коновки полити смаженю брунатним соусом, який зміцнює ясна, я не втримався й сьорбнув іще.

Після обіду, коли хлопці заходилися прибирати і клопотатися по господарству, пан Ляпка вернувся в кухню й сказав:

— А тепер, Адасю, час пообідати й нам, ти, мабуть, дуже зголоднів. Що ти хотів би з'їсти? Замовляй будь-яку страву.

Я неабиякий ласун, і слова пана Ляпки мене вкрай збентежили. Я довго розмірковував, що б його з'їсти, й кінець кінцем вибрав омлет із шпинатом.

Пан Ляпка взяв пензля і, вмочаючи його в різні фарби, спритно намалював омлет та шпинат. Він кинув на нього пломінчик свічки, потім виклав усе на тарілку і сказав:

— Гадаю, мій омлет тобі сподобається.

Омлет і справді був чудовий, він просто танув у роті.

У такий самий спосіб пан Ляпка приготував для мене курча із салатом з огірків та вареники з ягодами.

— А що ви самі їстимете? — несміливо запитав я. Пан Ляпка дістав із кишені коробочку з пілюльками

для вирощування волосся, ковтнув одну за одною п'ять штук і сказав:

— Цього мені, безперечно, досить. А на десерт я охоче поласую чимось барвистим.

Він зрізав квіточку настурції, опустив її спочатку в зелену, потім у блакитну та сріблясту фарбу і з неабияким задоволенням з'їв.

— Я тобі зараз усе поясню,— помітивши моє здивування, сказав пан Ляпка.— Багато, багато років тому я був у столиці Китаю Пекіні й заприязнився там одним ученим, лікарем Пай Хіво. Ім'я це ти, напевно вже не раз чув. Лікар Пай Хіво навчив мене виготовляти їстівні фарби, бо ж саме колір визначає смак. Блакитна фарба — кисла, зелена — солодка, червона — гірка, жовта — солона. А змішуючи фарби, можна домогтися різного присмаку. Так, приміром, зелена фарба з білою та сірою дає присмак ванілі, бронзова із жовтою має смак шоколаду, срібна фарба, домішана до чорної й трошки скроплена блідо-зеленою, смакує як ананас, І так далі, й так далі.

То, виявляється, пан Ляпка знає лікаря Пай Хіво, того самого лікаря, який дав Матеушеві чарівну богдиханську шапочку! Я неймовірно здивувався з цього. Тим часом пан Ляпка вів далі:

— Лікар Пай Хіво відкрив мені й інші таємниці, від нього я навчився чи не всього, що зараз умію. Він пояснив мені й значення людських імен. Тож легко зрозуміти, чому я приймаю до своєї академії тільки тих учнів, що їхні імена починаються з літери «А». Вони ж перші за списком, а першими, як відомо, бувають найпрацьовитіші і найобдарованіші. Ім'я Матеуш приносить щастя, і тому я так назвав свого улюбленого шпака. А найщасливіше моє власне ім'я — Амброжи. Ну, годі про це. Час уже до парку,— закінчив пан Ляпка.— Нас заждалися хлопці.

По обіді ми завше збираємось у парку біля дуба, й пан Ляпка вигадує для нас різні ігри й розваги. Вчора ми грали в шукачів скарбів. — Пошук завжди увінчується знахідкою,— значуще мовив пан Ляпка.

Всі хлопці розбіглися по парку, а я запропонував Артурові йти разом зі мною. Артур охоче згодився, й ми розробили загальний план.

Як я вже згадував, довкола академії слався безмежний парк. Столітні дуби, в'язи і граби, каштани й тополі здіймалися мало не до хмар, кидаючи долу густу тінь. Кропива, дика малина, лопухи, ожина — все розмаїття лісових трав і кущів росло так буйно й густо, що пробратися до численних гротів і печер було надзвичайно важко. Подекуди парк скидався на джунглі, де не ступала людська нога. Звідси вночі долинали таємничі голоси й шерехи.

Ніхто з нас ніколи не наважувався проникнути в гущавину, дарма що кортіло її обстежити. Часом ми діставались до найближчих печер, зазирали в дупла прадавніх дерев, але з думки нам не йшли найвіддаленіші загадкові й непролазні нетрі.

Порадившись, ми з Артуром узяли з собою ліхтарики, міцну шворку, гострого мисливського ножа та інші необхідні речі. Прихопили також пригорщу барвистих скелець — пан Ляпка дав їх нам на випадок, якщо захочеться їсти,— й рушили парком на схід сонця.

Ми ледве продиралися крізь чагарник, крізь хащі дикого люпину, ножем прокладали собі дорогу в переплетеному гіллі, пролазили під ним навкарачки, обдирали об суччя руки й ноги і нарешті опинилися в самісінькому серці таємничої пущі.

Насторожено роззираючись, ми пильно прислухалися до найменшого шереху. До нас долинали тихі, схожі на перешіптування звуки. Чувся якийсь причаєний сміх. Шелестіли в сухому листі налякані ящірки.

Я глянув угору. Високо над ним розкинув своє велетенське віття старезний дуб. А за кілька метрів над нашими головами зяяло широке дупло. Воно нас страшенно зацікавило.

— От би видертись туди! — замріяно сказав Артур.

— Було б чудово! — в запалі докинув я.

Не гаючи й хвилини, ми взялися до роботи. Артур вив'язав на кінці шворки петлю й влучно закинув її на одну з гілок дуба. Петля міцно зашморгнула грубого сучка. За мить Артур із кошачою спритністю видряпався по шворці до дупла і зник у ньому. Я поспішив слідом.

Диво дивне: ми опинилися на верхньому майданчику гвинтових сходів!

— Що, спустимось? — запитав Артур.

— Авжеж спустимось! — сказав я.

Присвічуючи ліхтариками, ми крок за кроком спускалися по східцях. Я налічив їх аж двісті тридцять сім. Та ось ми опинилися перед темним вузеньким коридором і стали просуватись ним з великою осторогою. Як по правді — душа моя була в п'ятах. Я чув: калатає не тільки моє, а й Артурове серце. Ми повертали то праворуч, то ліворуч і нарешті увійшли до великого залу, залитого яскравим зеленим світлом. Посередині стояло три залізні ковані скрині. Я