Читати книгу - "Академія пана Ляпки"

— Не торкайтеся мене! — промовила жабка.— Я знаю, ви з академії пана Ляпки і знічев'я приблукали до сусідньої казки, до казки про Царівну-жабу. Якщо ви доторкнетися до мене, то вмить обернетесь на жаб і зостанетесь тут назавжди. Казка про мене дуже гарна, але вона триває ось уже п'ятдесят літ, і я жду не діждуся, щоб хтось придумав до неї кінцівку. Ви не можете мені допомогти, отож дайте мені спокій. А за це візьміть собі все, що є в обох інших скринях.

Ми ґречно вклонились Царівні-жабі, а потім обережно опустили віко.

Відтак ми відкрили другу скриню з надією, що в ній лежить щось надзвичайне. Але на її дні, крім маленького золотого свистка, нічого не було. Вкрай розчарований, я сказав Артурові:

— Забирай цей свисток собі, він мені не потрібен!

І ступив до третьої скрині.

Артур узяв свистка і став його уважно розглядати, а я тим часом відкрив третю скриню й на її дні побачив маленького золотого ключика.

— Оце-то скарби! — зареготав я і, вихопивши з Артурових рук свистка, засюрчав.

Раптом якась невідома сила підхопила нас і підняла високо-високо. Не встигли ми опам'ятатись, як були вже на землі під дубом. Шворка наша й досі звисала з сучка, але дупла на дубі, хоч як ми шукали його, не було.

Ми попрямували до ставу, де мав чекати нас пан Ляпка. Застали його в колі хлопців, які вже вернулися з пошуків. Біля нього лежали знайдені хлопцями скарби. Тут були золоті монети, разок перлів, скрипка із золотими струнами, аметистовий кубок, табакерки, сені з коштовним камінням, срібні тарілі, вироби бурштину й слонової кістки і безліч інших коштовних

речей.

Ми з Артуром глянули на ці скарби, і нам стало соромно.

_ А ви що знайшли? — усміхаючись, запитав нас пан Ляпка.

Ми показали йому ключик і свисток.

Пан Ляпка втупився в них так, ніби побачив щось надзвичайне.

— Та це ж скарби над скарбами! — гукнув він за хвильку.— Цей ключик відмикає геть усі на світі замки. А свисток має іншу чарівну силу: засюрчиш у нього — й опинишся там, де забажаєш. Ви постаралися найбільше з усіх, і я оголошую вам подяку!

Пан Ляпка здер зі свого носа дві великі веснянки й по одній приліпив мені та Артурові.

Всі хлопці з великою цікавістю розглядали нашу знахідку, а коли довідались про Царівну-жабу, то навіть позаздрили.

— Кожен із вас може взяти свою знахідку собі,— сказав пан Ляпка.— А зараз годі марнувати час. О четвертій ми йдемо до міста. Тож зараз нехай наш Адась Незгодка розповість, що він відчув, коли йому захотілося літати, а також що він тоді бачив. Це дуже Цікава історія.

Досі я нікому, крім пана Ляпки, не казав про свої Дивовижні пригоди, боячись, що мені не повірять.

Але нині, коли мене попросив сам пан Ляпка, не лишалось нічого іншого, як розповісти все від початку до кінця.

*******************************Моя дивовижна пригода**********************

І як же я здивувався, коли у відповідь на мій посвист долинуло голосне гавкання, і в віконці, відіпхнувши пуделя, з'явилась мордочка мого Рекса. Побачивши мене, він ледве із шкури не вистрибнув. Щиро зрадівши, я цмокнув його в ніс, а він лизнув мене так розчулено, що мені мало серце з грудей не випурхнуло.

— Рекс! — кричав я.— Рексе, це ти?

— Гав, гав, гав! — аж захлинався у відповідь Рекс. За мить брама розчинилася, й перед моїми очима постала дивовижна картина.

За брамою починалась широка вулиця з довгими рядами собачих буд, точніше, невеличких, споруджених з різнобарвної цегли й кахлі будиночків. Кожен будиночок мав ґанок, круглі віконця, а ще чудове подвір'ячко. Вулицею прогулювались різні, різні собаки. Всі вони весело гавкали й метляли хвостами, а з віконець визирали рожеві писочки пухнастих, грайливих щенят.

Рекс весь час лащився до мене, і я теж не міг ним натішитись.

Інші пси зацікавлено і приязно обнюхували мене, а деякі лизали мені обличчя й руки.

Я почувався ніяково — було соромно, що не можу відповісти їм тим самим. Собачої мови я не розумів, тож не знав, як висловлювати свої почуття, і нарешті вирішив хоч якось уподобитись цим собакам. Я став навкарачки. Прагнучи наслідувати собачу мову, я спробував гавкати й гарчати, але з моїх уст злетіли дивні слова, яких я досі не знав. Такі самі слова лунали Довкола. Коли це почувся знайомий Рексів голос:

— Не дивуйся, Адасю. Кожен, хто попадає до нас, починає розуміти нашу мову й говорить нею так само добре, як і ми. Знаєш, де ти?

— Навіть гадки не маю,— сказав я.— Мій любий Рексе, може, ти мені поясниш, а потім познайомиш із своїми друзями, щоб я не почувався таким самотнім.

— Та не завдавай собі клопоту. Ти швидко призвичаїшся. А попав ти в собачий рай. Всі собаки по своїй смерті опиняються тут і горенька не знають. Ваш людський рай міститься набагато вище. А наш — десь на півдорозі до нього. Багато людей, мандруючи до свого раю, завертають до нас. Собаки поважають людей. Ти ж знаєш. Ми ласкаво приймаємо їх тут, а потім проводжаємо далі. Ти теж зібрався до людського раю?

Я розповів Рексові про свою пригоду і сказав, що дуже хочу повернутися до академії пана Ляпки.

Від Рекса я довідався, що кілька місяців тому він попав під колеса автомобіля і як добропорядний пес опинився в собачому раю.

— А зараз,— сказав Рекс,— дозволь тобі відрекомендувати моїх друзів. Це ось бульдог Том, він вартує біля брами. Колись Том вірно служив англійській королеві, й за це всі його тут поважають. Пудель, якого ти вже бачив, зветься Глю-Глю. Він чудово видресируваний і розважає нас різними фокусами.

На підтвердження Рексових слів пудель Глю-Глю п'ять разів перевернувся в повітрі.

— Он того шпіца,— вів далі Рекс,— звати Азор, а он — вівчарка Куба. Поряд китайський пінчер Ральф, далі — доберманка Кора, а он той чудовий хорт — гордість нашого раю — зветься Ящур і на всіх виставках добуває перші призи. Згодом ти познайомишся з усіма собаками. Живемо ми тут у злагоді й приязні.

І справді, не минуло й години, як я познайомився щонайменше із сотнею різних собак і