Читати книгу - "Пан Ніхто"

перебувають у Парижі; при потребі — відповідно обробляти їх, щоб не поверталися на батьківщину. Ці три напрями його діяльності, зрозуміло, становлять для нас певний інтерес. Однак найбільше нас цікавить діяльність Центру та окремих його представників на користь американської розвідки.

Леконт заклопотано висуває шухлядку столу, наче шукає якийсь важливий документ, і виймає звідти… ще одну пачку «Голуаз». Неквапом розкриває її, підозріло придивляється, немов впевнюючись, що в ній справді двадцять сигарет, і лише тоді подає мені.

— Дякую. Я вже накурився.

— Куріть, поки молодий. Це в моєму віці курити шкідливо, — бурмотить Леконт.

Попри це зауваження він запалює сигарету, глибоко затягується і випускає ніздрями гострого носа дві густі цівки диму.

— Американці, звісно, наші союзники, та це не заважає їм діяти на власний розсуд, не питаючи нашої думки. А нам зовсім не байдуже знати, як вони діють, надто на нашій території. Це, між іншим, з галузі великої політики, але воно пов'язане з тими скромними завданнями, які нам з вами належить вирішувати. А саме…

Леконт знову підводиться, спирається спиною на стіну за столом, де висить адміністративна карта Франції, і починає викладати мої скромні завдання, для більшої переконливості вимахуючи сигаретою.

— Зрозуміло? — питає він.

— Зрозуміло.

— Повторіть, щоб я був певен, що ви все зрозуміли.

Я повторюю.

— Гаразд, — киває Леконт. — Вам, мабуть, зайве нагадувати, що ваші дії мають бути цілковито конспіративними. Не кажучи вже, що означав би провал для вас особисто, — та це завдало б і нам багато неприємностей. Сподіваюся, що ви виявлятимете спритність у кожному конкретному випадку.

— Я також сподіваюсь, — скромно відповідаю я.

Леконт міряє мене гострим поглядом.

— Припустімо, вам треба зустрітися з мосьє П'єром. Як ви перевірите, що ніхто за вами не стежить?

— Завертаючи за ріг, непомітно озирнуся.

— Добре, — киває Леконт. — А якщо ви бачите позад себе кількох осіб, як встановите, хто саме з них стежить за вами і чи справді стежить?

— Пройду ще трохи, тоді зупинюся й, різко повернувшись, піду в зворотному напрямку, наче збився з дороги. На перехресті озирнуся знову, щоб пересвідчитись, чи не кинувся за мною хтось із тих підозрілих.

— Дуже добре, — схвально киває Леконт. — А якщо ви переконалися, що за вами таки стежать, як ви позбавитесь переслідувача?

— Зупинюсь біля першої ж вітрини, зачекаю, поки він промине мене, і тоді кинуся в якийсь під'їзд.

— Чудово, — киває задоволено Леконт. — Хоч на вашому місці я зацідив би йому по зубах так, щоб уже ніколи не хотілося.

Він дивиться на мене з убивчою вибачливістю, гасить у попільниці сигарету й натискає на кнопку.

— Бідний мій друже, спочатку вам треба пройти найелементарнішу підготовку. Інакше ви не зможете встановити навіть номер взуття вашого Младенова…

У дверях з'являється сержант у чорному мундирі.

— Покличте Мерсьє, — наказує Леконт. І, звертаючись до мене, додає: — Як ви щодо короткого відпочинку у невеличкій віллі поблизу Фонтенбло?

«Мені вже остобісіли ваші вілли й підготовки», — хочеться вигукнути мені, але я промовчую і тужливо чекаю появи того Мерсьє.

________

Рю-де-Параді — довга й непривітна вулиця, врізана в одноманітні блоки сірих будівель. Якщо з її вигляду судити про самий рай, то переконуєшся, що людина даремно тисячоліттями оплакувала своє вигнання з раю. І все ж Рю-де-Параді прикметна одним, що вирізняє її з-поміж сотень інших, схожих на неї похмурих паризьких вулиць. З невідомих причин тут розміщено добру половину посудних магазинів міста. Їх так багато, їхні вітрини настільки захаращені крихким товаром, що так і кортить пустити сюди молодого грайливого слоника, щоб він прогулявся цією вулицею з кінця в кінець.

Рівно дванадцята година. Я ходжу тротуарами Рю-де-Параді, байдуже роздивляючись вітрини. Мене, власне, не стільки цікавить порцеляни, скільки звичайнісінькі темно-зелені двері непримітного будинку за другим перехрестям вулиці. Доходжу до дверей, простую до наступною рогу, потім вертаюся назад. Маршрут доводиться повторювати кілька разів. Нарешті зелені двері відчиняються і на вулицю виходить худорлявий чоловік в трохи заширокому, але модному, бронзового кольору плащі. Я поспішаю назустріч йому. Чоловік упізнає мене, коли ми майже порівнялись.

— Емілю!..

— Бай Марине…

Він нахиляється і незграбно обіймає мене за плечі:

— Що з тобою, хлопче? Відколи ти тут?

— Ось уже три дні. І всі три дні блукаю самотою. Зустрів одного знайомого емігранта, і він сказав, що ти живеш на цій вулиці.

— Ні, тут наш Центр. Ось так. А де ти пропадав досі?

— Де… В Греції, у в'язниці… Довга історія.

— А мені обіцяли відразу ж одпустити тебе… Ну, що було, те було. Головне, що ми зустрілися!

Обхопивши моє плече кощавою рукою, він веде мене вулицею вниз і нерозбірливо бурмоче:

— Тут, за рогом, є кав'ярня, де ми збираємося… Я познайомлю тебе з усіма… Емілю, хлопчику мій, ти не уявляєш, як ти мені потрібний. Нам з тобою доведеться добре попрацювати. Та про це потім. Ось і кав'ярня… Власник її з наших, болгарин…

Кав'ярня виявляється звичайним квартальним бістро, трохи модернізованим рожевим неоном та кількома великими дзеркалами за стойкою. Усередині гамірно і людно — саме обідній час. Младенов зупиняється біля тоталізатора, де стоять двоє, — один з них несамовито тарабанить по автомату, а другий спостерігає за ним.

— Хлопці, знайомтесь: це Еміль, ми разом утікали. А це Тоні Тенев і Милко Ілієв, гарні хлопці, свої люди…

Милко з видимим невдоволенням припиняє гру, щоб подати мені руку, і знову починає натискати кнопки. Тоні привітніший і пробує завести розмову, та Младенов тягне мене далі:

— Потім, потім. Треба познайомити тебе й з іншими.

«Інші» сидять за маленьким столиком у кутку. Двоє з них, мабуть, поважні особи, бо, знайомлячи, Младенов називає їх паном Димовим і паном Кралевим. Пан Димов чи не найголовніший. Це видно з його флегматичної поведінки й знудьгованого виразу. Він низенький, огрядний, обличчя якесь хворобливо-зеленувате. Кралев — смаглявий похмурий чоловік із широкими чорними бровами й таким же масним волоссям, прилизаним на квадратному черепі. Він такий чорнявий, що здається неголеним, хоч, напевне, зранку вже двічі шкрябав бритвою свої щоки. Младенов відрекомендовує мене мало не як опору опозиції комунізму, нагадуючи, що саме я врятував йому життя. Та ні Димов, ні Кралев не звертають на мене особливої уваги. Проте перший милостиво, але байдуже подає мені товсту пітну руку, а другий ледь киває йоржиком.

За столом сидять ще двоє, певно, особи незначні — їх називають фамільярними прізвиськами Ворон і Вуж. Є й жінка, якій має симпатизувати Димов, оскільки вона сидить поруч нього і дозволяє собі називати його Борею. Вона дебела, в якійсь