Читати книгу - "Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття"

додаткове змістовне навантаження, якщо згадати про поступове поширення на Русі загальнохристиянських ідей про ідеальну “Ромейську (або Римську) імперію”, про ідеального “ромейського (або римського) володаря” тощо.[96] Ці ідеї на Русь поширювалися з Візантії і саме там відомі у X ст. базілевси на ім’я Роман (Роман I Лакапін, Роман II, син Костянтина Багрянородного…). В такому контексті поява імені “Роман” поряд з “класичними” східнослов’янськими іменами “Володимир”, “Ізяслав”, “Всеволод”, “Мстислав” вже не викликає ніякого нерозуміння, бо несло значне раціональне навантаження.[97]

Дитинство Романа

Дитинство маленького Романа Мстиславича співпало з часом, коли фортуна його батька після смерті діда Ізяслава Мстиславича була досить затьмареною. Як вже згадувалося, перша інформація у літописі про матір Романа саме стосується моменту драматичного від’їзду родини Мстислава Ізяславича з Переяславля на Волинь.[98] Судячи з подальшого перебігу подій, батько Романа з таким поворотом політичної долі не скорився.

Вже навесні 1155 р., невдовзі по оволодінню Києвом, князь Юрій Володимирович “Довгорукий”, посилає військо до Пересопниці, звідки також було вигнано Мстислава. Це був не локальний конфлікт за володіння другорядним містечком на річці Горинь, бо зразу ж після цього Юрій звертається до галицького князя Ярослава Володимировича, щоб той здійснив похід до головного центру володінь Мстислава Луцька.

Без всякого сумніву, що новий київський князь прагнув позбавити свого суперника всіх володінь. Здійснити ці наміри не вдалося, оскільки невдовзі через напад половців на Київ, Юрій вимушений був повернутися до Києва. Проте Ярослав галицький сам по собі був дуже небезпечним для волинських князів Мстислава та його брата Ярослава. Літопис повідомляє, що Мстислав, залишивши Луцьк брату, відправився до Польщі.[99] Вірогідно, волинський князь хотів отримати у родичів допомогу. Не виключено, що саме в цей час до Польщі відправляється і дружина Мстислава Агнеса з сином Романом, оскільки ситуація для князівської родини була в цей момент дуже небезпечною! Якщо це так, то останній пробув у сусідній країні біля 12 років.

Війна на Волині, яка не призвела до повної перемоги Юрія суздальського та Ярослава галицького, показала суздальському князю, що завоювати Київ та Південну Русь набагато легше, ніж їх утримати у власних руках. Тому зразу ж після завершення бойових дій князь Юрій запропонував дядькові Мстислава Ізяславича смоленському князю Ростиславу Мстиславичу спільно володіти Києвом та Київською (“Руською”) землею.[100] В тому ж 1155 р. Мстислав відновив свою владу на Волині, завдяки сприянню дядька Ростислава помирився з Юрієм Володимировичем, проте від планів боротьби за столицю Русі не відмовився.

Однак ця боротьба була у перспективі дуже складною, оскільки навіть на Волині Мстислав не був повним господарем. Деякі з найближчих родичів Мстислава – місцевих удільних князів – були дуже близькими спільниками князя Юрія, отримували від нього допомогу. Саме цими обставинами можна пояснити те, що 1156 р. Мстислав Ізяславич напав на Володимир-Волинський і вигнав звідси дядьку Володимира Мстиславича. Літопис докладно розповідає про похід у відповідь Юрія Володимирровича та Ярослава галицького на допомогу князю-вигнанцю. Цей опис є доказом того, що Мстислав Ізяславич користувався неабиякою підтримкою волинян, бо могутнім союзникам так і не вдалося підкорити Мстислава і повернути Володимир-Волинський його колишньому власнику.[101]

Зміцнення позицій князя Мстислава на Волині призвело до поступового зростання його воєнно-політичного авторитету по всій Південній Русі. Невдовзі йому вдається утворити коаліцію з чернігівським князем Ізяславом Давидовичем, а також з недавнім співправителем Юрія у Києві Ростиславом Мстиславичем.[102] Наслідком дій цього союзу стала поява нового київського князя: після смерті 9 травня 1157 р. Юрія Володимировича стіл у місті на Дніпрі зайняв вище згаданий Ізяслав Давидович.

Одержання столичного престолу завжди призводило до значних змін у політичній поведінці будь-якого князя. З “сепаратиста” він автоматично перетворюється на прихильника сильної центральної владу, одночасно втрачає підтримку багатьох тимчасових союзників, бо останні ставали його суперниками, прагнучи мати таку ж саму владу. Почав шукати нових союзників і волинський князь, оскільки не хотів зміцнення Ізяслава Давидовича в Києві. Ним став перш за все недавній суперник – галицький князь Ярослав Володимирович, який сам на той час опинився у досить скрутній ситуації. Проти нього виступив із зазіханням на Галич князь Іван “Берладник”, котрого підтримав новий київський князь.[103]

В вересні 1157 р. германський імператор Фрідріх I “Барбароса” в листі до свого духовника єпископа Вібальда, описуючи свій переможний похід проти Польщі, відзначає, що полякам допомагали “gentium Ruthenorum, Parthorum, Pruscorum, Pomeranium, maximum exercitum collegisset (народи рутенів (русів. – авт.), партів (половців. – авт.), прусів, поморців, зібравши великі загони)”.[104]

Коментуючи це повідомлення, С.Кучінський вважає, що скоріше за все під згаданими загонами “рутенів” імператор розумів або загони галицького князя Ярослава Володимировича (до цієї позиції польський автор більше схиляється), або волинського князя Мстислава Ізяславича.[105] На нашу думку, є всі підстави думати, що воєнний контингент в Польщу послали князі Ярослав Володимирович та Мстислав Ізяславич разом. Це було елементом військово-політичного союзу обох князів.

Не зупиняючись докладно на подальших подіях на півдні Русі, зазначимо, що 20 грудня 1158 р. Ярославу і Мстиславу вдалося захопити Київ, проте вони вирішили віддати столицю свому нещодавньому союзнику Ростиславу Мстиславичу. Ця передача Києва смоленському володарю пояснюється не якоюсь поступливістю Романа до рідного дядька, а тим, що волинський князь, вочевидь, ще не мав достатніх сил для реалізації власних претензій на Київ.

Отже, Ростислав Мстиславич удруге став київським князем, але цього разу його князювання було відносно довгим, особливо якщо врахувати той буремний час, коли воно відбувалося (1158–1169 рр.). В той час Мстислав у традиціях доби часто-густо приходив до Києва, щоб прийняти участь у черговій воєнній кампанії Ростислава, проте, допомагаючи дядькові, Мстислав не забував про власні інтереси. Так, 1161 р. між Мстиславом і Ростиславом навіть виник конфлікт через претензії племінника київського князя на декілька міст під Києвом, які вже наступного року він з ласки київського князя отримав (Торчеськ, Білгород, Канів).[106] Цікаво, що пізніше в 1195 р. Торчеськ, Треполь, Корсунь, Богуслав, Канів належали вже князеві Роману. А в 1231 р. онук Мстислава Данило Романович передав Торчеськ дітям свого тестя Мстислава Мстиславича “Удатного” (або “Удалого”).[107]

Одержати “причастя у Руській землі” було дуже престижно і відповідально, бо зразу ж відкривало для його володаря додаткові можливості впливу на загальноруські справи, надавало певне право висувати власні претензії на стольне місто Русі. 1166 р. на запрошення Ростислава Мстислав приходить із загоном до Києва, приймає участь у поході проти половців. Відзначимо, що у переліку князів – учасників воєнної акції – давньоруський книжник називає першим саме Мстислава. Це, безумовно, свідчило