Читати книгу - "95-16"

Шель не знайшов Лютце в трактирі «Під короною». Розпитуючи перехожих про дальшу дорогу, журналіст незабаром спинився біля оточеного віковими дубами трактиру «Під соколом».

Невеличкі вікна замріяно дивилися на зелень палісадника. Над відчиненими дверима висів герб: оточений штандартами сокіл. Кам'яні пристінки підпирали стіни. Будиночок скидався на немічного старця, що, забутий світом, дрімав у затінку крислатих дерев.

Шель ступив з похмурого ґанку прямо до великої кімнати, де було повно диму і пахло пивом. З цікавістю озирнувся: масивні балки перерізали низьку стелю, проміння сонця, пробиваючись крізь віконця, освітлювало столи і лавки під стінами. Кілька чоловік голосно розмовляли, попиваючи пиво; праворуч од входу хтось сьорбав суп. Приземкувата корчмарка, витираючи прилавок, глянула на Шеля.

Журналіст підійшов до буфету.

— Я шукаю пана Лютце. Може, він…

Жінка показала великим пальцем на куток:

— Онде сидить.

Обернувшись, Шель помітив згорблену над столом спину. Незнайомець був одягнений у потертий сірий піджак. Важко спирався ліктями на стіл, сховавши обличчя в долонях; посеред столу перед ним стояла порожня чарка. Шель ступив до нього.

— Лютце?

Той мляво підвів голову. Неголене обличчя було схоже на висушене яблуко: зморщене, безбарвне; очі налиті кров'ю, затуманені чоловічки дивилися без будь-якого виразу.

— Лютце? — повторив Шель.

Повіки п'яниці звузилися. Він намагався розпізнати людину, що стояла поруч. Не пригадуючи нічого отупілим мозком, він схилив голову, байдужий до всього, що діється навкруги.

«Справді, дивний приятель, — подумав Шель. — Фрау Гекль мала рацію…»

Він сів і легенько штовхнув незнайомця.

— Лютце, — сказав над самісіньким його вухом. — Якщо ваше прізвище Лютце, то я хотів би поговорити з вами про Леона. Про Леона Траубе!

Ці слова пробилися до свідомості п'яного. Він випрямився і подивився на журналіста.

— Я приїхав до Леона, розумієте? Кажуть, ви були друзями?

— Хто ти такий? — голос був низький і хрипкий.

— Ян Шель, із Вроцлава.

— Звідки?

— З Польщі, я приїхав до Леона, — чітко повторив журналіст, сподіваючись, що його слова викличуть у затуманеному алкоголем мозку якийсь відгук.

— Ага! — пробурмотів Лютце і гучно гикнув.

— Ви знали Леона?

— А що? — буркнув Лютце, не виявляючи ні крихти зацікавленості до розмови.

— Леон був моїм приятелем.

— Леон? Чого ти хочеш від Леона? Відчепись од нього… Що він зробив тобі? Ти… ех… — Він кашлянув і зразу ж захлинувся від кашлю. Хапаючи губами повітря, простягнув руку до чарки, що стояла перед ним, підніс її до рота, перехилив і, не відчувши на розпухлому язиці сподіваного смаку, розчаровано скривився.

— Niks! Verfluchter Dreck![25] — вилаявся Лютце і відвернувся до стіни.

Шель подав знак корчмарці, що придивлялася до них, замовив «чвертку» і попросив чарку. Жінка з упередженням глянула на п'яницю, презирливо потягнула носом і відійшла за прилавок. Шель запалив сигарету. Одержавши пляшку, він наповнив чарки.

— Шнапс, Лютце!

Скуйовджена голова жваво підвелася, очі пожадливо втупились у чарку. П'яниця миттю вихилив її.

— Добре! — причмокнув він і витер рот долонею. Потім зацікавлено зиркнув на свого сусіда.

— Леон Траубе, — терпеливо нагадав Шель.

— Чого тобі треба від нього? — Очі старого пестили пляшку.

— Леон був моїм другом.

— У нього не було друзів, — пробелькотів Лютце і, позираючи спідлоба на незнайомого, що його пригощав, спитав: — Хто ти такий, га?

— Шель. Я приїхав з Польщі, щоб побачитися з Леоном.

Лютце намагався збагнути зміст розмови, проте не міг склеїти докупи розкиданих думок.

— Леона вже немає, — пробурмотів він нарешті і, боязко озираючись, додав тихіше: — Вони вбили його.

Шель налив півчарки і сказав:

— Леон покінчив життя самогубством.

На обличчі п'яниці з'явилася хитра гримаса.

— Dreck![26] — він жадібно ковтнув горілку. — Хто ти такий? — спитав він з наполегливою впертістю.

Журналіст повторив своє прізвище.

— Шель… Шель… — здавалося, Лютце копається в пам'яті. — Леон знайшов чемодан, — сказав він раптом.

— Який чемодан?

— Шель, га? У мене є щось для тебе, — намагаючись всунути руку в кишеню, він погойднувся і впав би з лавки, якби не міцне плече журналіста. — Леон залишив чемодан для тебе, — белькотів п'яниця, завзято копирсаючись у кишенях.

— Який чемодан?

— Чемодан… з підвалу. Це була золота людина! — не знаходячи того, що шукав, Лютце сперся ліктями на стіл і, дивлячись кудись у простір, жалібно повторив: — О, золота людина! — Він важко похитав головою. Великі п'яні сльози покотилися вздовж носа.

Шель оглянув відвідувачів трактиру. Кілька чоловік, що сиділи поодаль, скоса поглядали на них. За одним столиком гладкий, благодушний німець, махаючи люлькою, розказував анекдоти.

— Шель, — мурмотів Лютце, — Леон залишив щось…

— Що? Кажи, чоловіче, що? — журналіст втрачав терпіння.

П'яниця нахилився до нього:

— Чемодан з підвалу, — прошепотів таємничо.

Шель зморщив чоло, намагаючись зрозуміти, про що йдеться. Підвал… чемодан… вбивство Леона… Згадував різні епізоди п'ятнадцятилітньої давності, що могли б пояснити слова Лютце. Справді, вони тоді несли якісь ящики й чемодани. Але який зв'язок могло це мати зі смертю Леона? Шель не міг зв'язати тих давніх подій з трагедією останніх днів.

— Хто вбив Леона? — спитав він з притиском. — Хто?

Чоловічки п'яниці заяскріли злістю.

— Вони! Дізналися про чемодан… Але вони не захопили його! — Лютне стукнув кулаком по столу, у горлі забулькотів неприємний сміх.

— Хто це «вони»? — стиха мовив Шель.

Але Лютце не дочув питання. Булькотіння сміху раптом змінилося сильною гикавкою. Худе тіло старого аж затіпалося. Бурхливо й гучно вдихаючи повітря, чіпляючись руками за стіл, він намагався втримати рівновагу. На обличчі з'явився вираз болю й безпорадності.

Шель дивився на п'яницю з непереборною огидою. Корчмарка вийшла з-за прилавка.

— П'є з самісінького ранку. І де тільки він бере гроші. — Якусь мить жінка мовчала вагаючись. — Чим я можу вам допомогти? — спитала нарешті.

— Коли б ви покликали таксі, я б одвіз його додому, — відказав Шель.

— Ви, мабуть, нетутешній? Пробачте, — додала вона швиденько. — Це не моя справа. Його всі знають як гіркого п'яницю.

— Я чув про це, але все одно буде краще, коли він повернеться додому.

— Добре, спробую перехопити таксі, — погодилася корчмарка виходячи.

Приступ гикавки минав. Важко дихаючи, Лютце намагався щось сказати, але з горла вихоплювалися лише невиразні звуки. Журналіст нетерпляче поглядав на двері.

— Прошу, таксі чекає! — гукнула корчмарка.

Розплатившись, Шель допоміг п'яному підвестися і, скоріше тягнучи його, ніж ведучи, вийшов з трактиру. Шофер таксі пильно глянув на пасажирів і неохоче відчинив дверцята.

— Сподіваюся, він не забруднить машини?

— Я заплачу за все, — заспокоїв його Шель, впихаючи Лютце на заднє сидіння.

Їхали недовго. Лютце поводився спокійно, лише на поворотах безсило сповзав убік. Коли машина спинилася, Шель