Читати книгу - "Місто біля моря"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ще б пак! — сказав Маремуха похмуро.
Загроза Тиктора
Після тієї ночі, коли ми вартували в ЧОПі, погода змінилась. Третій день падав густий сніг, замети сягали до вікон, і щоранку, перш ніж почати формування, ми дерев’яними лопатами відкидали сніг із стежки, яка вела від дороги до ливарні.
Сьогодні зранку Козакевич доручив мені підготувати шишки для формування на завтра.
Я вже взявся за другий лист із шишками, як до мене підійшов Яшко Тиктор. Білявий чуб його розвівався за два кроки від мене. Тиктор сів навпочіпки і закурив, пускаючи в дверцята грубки синюватий дим. Стежачи за ним одним оком, я мовчав, розуміючи, що Яшко хоче почати розмову зі мною. Після того вечора, коли Тиктор не з’явився на тривогу, він сторонився нас, ні з ким не розмовляв і зразу ж після занять ішов до себе додому, на Циганівку. Він жив у цьому передмісті, недалеко від вокзалу, разом з батьком.
Затягтися останній раз цигаркою, Яшко кинув недокурок на розжарені брили коксу і, проходячи нова мене, мовби ненароком кинув:
— Ну-с, товаришу член бюро, коли ви мене судити будете?
— Ти хочеш запитати, коли буде на бюро обговорюватися твоє питання?
— Ну, чи не все одно? — промимрив неуважно Яшко і, підсунувши до себе замість стільця бляшанку з графітом, усівся навпроти мене.
— Якщо тебе цікавить, на коли призначено засідання бюро осередку, можу сказати: на четвер.
— Звичайно, вам вигідніше держати в комсомолі сопляків таких, як Бобир, які навіть гвинтівки у руках тримати не вміють, лише за те, що вони приятелі деяких членів бюро, і виганяти з організації робітничих підлітків за якусь там випадкову помилку…
Я зрозумів, у чий город шпурляє камінці Тиктор.
— Випадкова помилка тут ані до чого.
— Саме випадкова помилка. Ну, випив… потім дав у зуби якомусь спекулянтові, а ви шум учиняєте.
— Не якомусь там спекулянтові, а твоєму замовцеві Бортаєвському.
— Чому він мій замовець? Дивно! — Яшко зробив наївне обличчя.
— А чий же він замовець, мій? Не придурюйся краще, бюро все відомо.
— Що може бути відомо, не розумію. Наябедничав хтось ради склоки, а ви…
Далі я вже стримуватися не міг. Мало того, що Яшко не хотів одверто, як подобає комсомольцю, визнати свою провину, він до того ще удавав з себе дурника!
Я сказав строго, суворим голосом:
— Бюро відомо, Тикторе, що ти в робочий час формував деталі для приватної майстерні Бортаєвського, ти продавав їх йому, ти…
— Ну й що ж такого? — виправдувався Тиктор. — Я все це своїми руками робив, з власного алюмінію і зовсім не в робочий час.
— Неправда! У робочий час. Ну навіщо ж ти брешеш?
— Сам ти брешеш! Я залишався після роботи, коли ти вже йшов, і формував.
— Так? А пісок, а інструменти, а моделі чиї — хіба не державні? А скажи, що ти робив у той день, коли Козакевич поніс до слюсарів переробляти модель маховика? Пригадую, ти формував шестерню для мотоцикла.
Припертий до стіни, Тиктор зніяковіло буркнув:
— Я ж тоді в простої був. Це інша справа. Нічого мені було робити, ну і взяв ту шестерню. А тобі отого імператора-кровопивцю можна було формувати? Я теж учився на тій шестерні.
— Учився, щоб потім одержати від спекулянта гроші на горілку…
— Слухай, ти, — грізно гримнув Тиктор, — не лякай-мене спекулянтом! Я спекулянтів дужче, ніж ти, ненавиджу, а потім, треба ще довести, що Бортаввський спекулянт. Він кустар — це вірно, але він майстер і сам працює. А в минулому в Одесі на заводі імені Жовтневої революції працював. Таких майстрів ще пошукати треба! Хто перебрав мотоцикл для Печериці? Бортаєвський! А ти — «спекулянт»!
— Чекай, Тикторе, — сказав я дуже спокійно, — адже хвилину тому ти сам назвав Бортаєвського спекулянтом.
— Я?.. Нічого подібного! — обурився Яшко.
— Як же! Адже сам сказав, що «дав у зуби якомусь там спекулянтові». У мене пам’ять хороша. Заплутався ти…
— Ти, Манджура, кинь, не лякай мене! — остаточно заплутавшись і через те лютуючи, закричав Яшко. — Ти, брат, ще зелений зі мною отак розмовляти! Я чистокровний робітник. Мені зрозуміло, чому ви всі на мене напали: вас завидки беруть, що я краще за вас заробляю! Ви б самі взяли у Бортаєвського замовлення, але він їх вам не дав, і навіть без грошей, — зіпсуєте! Перебиваються сяк-так з хліба на квас, на свою стипендію, а коли я не хочу злиднювати — цькувати мене починаєте. Виключайте мене з комсомолу! Наплювати мені на вас, Я не кар’єрист, а робочий хлопець!
— Отепер я бачу, що тебе неодмінно треба виключити з комсомолу, — сказав я Тиктору, дивлячись йому прямо у вічі. — Якщо ти можеш кидатися такими словами…
— Хлопці, це що за мітинг у робочий час? — заходячи в шишельню, суворо спитав Козакевич. — Начистив шишок, Манджура? Оце? Мабуть, досить на сьогодні. Тепер ось що: одягнись та біжи у фабзавуч. Візьмеш у кузні для нас пласкі трамбівки.
Розпалений суперечкою з Тиктором, не застібаючи чумарки, я вийшов на вулицю.
Було надзвичайно тихо і сніжно. Очі защеміли, тільки-но глянув я на засипані білим глибоким снігом городи і дворик ливарні.
На гіллі дерев лежав пухнастий сніг. Передо мною пролетіла вертка синиця-московка, з чорним хохолком на голові, зачепила крильцем гілочку клена, і ціла грудка снігу нечутно упала з дерева.
Посеред Лікарняного майдану вже протоптали вузеньку стежечку. Я йшов повільно, неначе тісним коридором, і поли моєї чумарки змітали сніг. Замети снігу лежали на дахах маленьких будиночків, які оточували майдан; кущі бузку і жасмину в палісадниках стирчали з-під снігу, як перевернуті мітли; навіть вузенький високий залізний динар над заводом «Мотор» з одного боку був обліплений лапатим снігом.
«Добре я відрубав Тиктору: «Такого хулігана, як ти, нам не треба!» Та ні, справді, — нашкодив, заплямував звання комсомольця, а тепер іще протестує, нібито всі навколо нього винуваті, а він сам правий. Як буде хорошим, чесним хлопцем, — хто йому погане слово скаже! Адже мені особисто він нічогісінько не зробив: я за організацію уболіваю. Як він зрозуміти цього не може! Якщо він змолоду до шахрайства призвичаюється, державу обдурює, від мас одривається, то що ж із нього потім буде? Адже радили ми йому минулого року перестати водитися з Котькою Григоренком. Казали ми йому з Петром: «Дивись, Яшко, не спіткнись! Ми того Котьку ще з дитинства знаємо: його батько запеклим петлюрівцем був, людей наших виказував, а в його синочка теж нутро чуже. Хіба він тобі компанія?»
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто біля моря», після закриття браузера.